Віра Церкви (25): історичний огляд звершення Церковного правила
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Продовжуємо наші роздуми над богослужіннями добового кола. У сьогоднішньому епізоді ми стисло окреслимо історичну еволюцію молитви Часослова та поглянемо на навчання ІІ Ватиканського Собору щодо необхідності залучення у богослужіння всього Божого люду.
Звершення молитви Церковного правила в історії Церкви
Церковне правило сьогодні асоціюється виключно з духовенством та монашеством, оскільки для цього існує багато підстав. Протягом історії Церкви богослужіння добового кола втрачали народний характер, притаманний катедральним богослужінням, та зуміли зберегтися завдяки монашеству. Причини цього мають різне походження, однак фактом є те, що практика повноцінної участі всього Божого люду в богослужіннях добового кола затратилася в більшості християнських традицій. Внаслідок цього Церковне правило, зокрема, на Заході, стало справою священнослужителів й богопосвячених осіб.
Латеранський собор у 1215 році зобов’язав усіх священнослужителів відправляти кожного дня Церковне правило. Для єпископів, працівників Римської курії та священників, які були залучені у парафіяльне життя, спів щоденного Церковного правила був нелегким для виконання, а тому хорова молитва для них поступово була замінена приватним проказуванням богослужінь, які з кількох книг римського часослова були скорочені до одного тому. Звідси і нова назва часослова для духовенства Римо-Католицької Церкви – Бревіарій (з лат. короткий). Цій книзі надали особливої популярності т. зв. жебрачі монаші Ордени: францисканці, кармеліти, домініканці... Ці мандрівні проповідники мусіли долати пішки великі відстані, а тому формат Бревіарія дозволяв їм успішно здійснювати свій літургійний обов’язок. Поступово богослужіння часослова на Заході стають приватною молитвою, спільною ж залишаються виключно у монастирях.
Хоча на Заході миряни втратили зв’язок з Церковним правилом, багато побожних християн прагнули виконати настанову апостола Павла непохитно перебувати в молитві та шукали для цього відповідної форми. Внаслідок цього у Середньовіччі утворилася інша форма Часослова – Орологіон (лат. Liber horarum; італ. Il libro d’ore), який уособлював скорочений Бревіарій, що містив не тільки частини богослужінь добового кола, а й літургійний календар та інші молитовні тексти, відповідно до духовних потреб того, хто замовляв книгу. Наприклад, додаткові тексти включали псалми, роздуми про Христові страсті, покаянні молитви та молитовні прохання до святих. Від 1300 року до 1550 року кількість книг такого типу побили популярність інших видань, включно з Біблією.
У той час як заможні люди, представники середнього класу могли задовольнити зростаючу потребу в особистій християнській набожності за допомогою Орологіона, то бідні й неосвічені люди знаходили інші способи молитви, які більшою чи меншою мірою були пов’язані з богослужіннями добового кола. Наприклад, вервиця замінила проказування 150 псалмів, а звичай молитися «Ангел Господній» вранці, вдень і ввечері частково був натхненний монастирськими дзвонами, які скликали монахів на богослужіння добового кола. Хоча згадані набоженства були натхненні богослужінням, вони поступово ставали частиною духовної спадщини Церкви, яка сприяла зростанню особистої побожності поза літургійними моліннями.
Необхідність літургійних катехиз для мирян
Як ми побачили, богослужіння добового кола поступово ставали щоденним приватним обов’язком для духовенства Західної Церкви. Спільнотний характер Церковне правило зберегло лише у монастирях. Схожа ситуація спостерігається і на християнському Сході, де у більшості обрядах щоденне спільне звершення Церковного правила сьогодні обмежується монастирями. Хоча існують винятки. Наприклад, згідно з візантійсько-саваїтським уставом, щоденними богослужіннями на парафіях залишаються Утреня і Вечірня, однак присутність мирян більш помітна у вихідні дні та великі свята. Спільнотний парафіяльний характер богослужінь повного Церковного правила зберегла лише Халдейська Католицька Церква і Давня Церква Сходу, яка відійшла від Ассирійської Церкви Сходу.
ІІ Ватиканський Собор дав поштовх до того, щоб наново відкрити важливість богослужіння добового кола для мирян, аби літургія знову стала серцем і центром їхнього релігійного життя. Конституція про святу літургію наголошує на потребі належного літургійного формування, щоб Божий люд розумів особливості та значення елементів богослужінь. Наприклад, ті, хто бажає навчитися молитися Церковне правило, отримають велику користь, якщо здобудуть достатню практичну підготовку з історії, структури і конкретних правил цієї молитви, а також базову інформацію про природу біблійних текстів (псалмів і читань), духовність Отців Церкви та інших елементів, з яких складаються богослужіння добового кола. Крім того, зазначений документ ІІ Ватиканського Собору окреслив ряд практичних змін, які вказують на необхідність перегляду тривалості богослужінь, перерозподілів псалмів, перекладів літургійних текстів місцевими мовами, упорядкування читань, піснеспівів, відповідність Часів порі дня, участі вірних тощо. Запропоновані конституцією Sacrosanctum Concilium практичні та богословські принципи згодом отримали конкретне застосування у Римо-Католицькій Церкві, щоб вірні почали ознайомлюватися з богослов’ям Часосолова та відкрили цінність богослужінь добового кола у формуванні свого духовного життя. Щодо християнського Сходу, то ситуація у Церквах, які перебувають у сопричасті з Наступником апостола Петра, є багатоманітною. В деяких Церквах літургійні принципи ІІ Ватиканського Собору залишись «непоміченими», інші, натомість, використали навчання Церкви як допомогу в оживленні літургійного життя.
Церковне правило – спільне святкування діла відкуплення
Конституція про святу літургію ІІ Ватиканського Собору є цінним орієнтиром для всієї Церкви, адже нагадує про природу святої літургії та її значення в житті Церкви. Зокрема, наголошується на основоположній події християнської віри – приході на світ Ісуса Христа, Який дарував нам спасіння. Як зазначає Конституція Sacrosanctum Concilium, богослужіння є продовженням діла спасіння у Церкві. Цей важливий аспект вирізняє християнську літургію від поганських священних обрядів. Ті, хто бере участь у християнській літургії, не повинні намагатися улестити божество, як це спостерігається в поганських культах, оскільки Господь відрізняється від поганських божків-ідолів. Бог не потребує нашої похвали, адже ми не можемо додати жодної піщинки до Його чудових досконалостей, у спогляданні яких полягає Його вічна і нескінченна слава. Ми віддаємо Богові честь, щоб з’єднатися з Богом і таким чином досягти власної досконалості, яка полягає у наслідуванні та наближенні до нашого Творця.
Інша новизна стосується відмінності між юдейським та християнським богопочитанням. Завдяки обрядовим діям юдеї спогадували опіку Бога над своїм народом та їхнє спасіння від неволі. У такий спосіб літургійне святкування відображало Господню силу в спасенних подіях минулого, а учасники богослужіння просили Бога, щоб Він й надалі продовжував опікуватися своїм народом. Унікальність християнської літургії полягає в тому, що ми вже святкуємо спасенну подію Христового відкуплення, яка триває по сьогодні, з метою особисто відкрити її глибокий сенс для свого життя. Літургія актуалізує повне й остаточне здійснення обітниці спасіння, яке дарував нам Христос, а тому вона не є символічною дією спомину минулого, а участю у звершеній в історії події спасіння. Таким чином, християнське богослужіння є богопочитанням-подякою Богові за таїнство нашого відкуплення. Ба більше, Конституція про святу літургію розвиває цю новизну, вказуючи на те, що літургія вважається виконанням священничого служіння Ісуса Христа, де вірні разом із священником творять голос Церкви, Христової Невісти, яка разом з Христом молиться до Небесного Отця. Таким чином, літургійні дії не є приватним діянням, а ділом всієї Церкви. «Якщо обряди передбачають – кожен за своєю природою – спільне звершення з присутністю й діяльною участю вірних, слід наполягати на тому, щоб саме такому спільному звершенню по можливості надавати перевагу над індивідуальним і немовби приватним», – закликає Конституція Sacrosanctum Concilium.
Звершення богослужінь добового кола допомагає формувати Церкву як спільноту людей, об’єднаних спільною вірою. Молитва Церковного правила формує людину в цій спільності на багатьох рівнях. Зокрема, літургійна молитва виражає насамперед сопричастя з Богом у Христі завдяки силі Святого Духа, а відтак виражає спільність з одновірцями, об’єднаними у спільній молитві, які своєю чергою об’єднані з іншими церковними громадами по всьому світу та мають спільність з тими християнами, які були учасниками цієї молитви у минулому. Крім того, звершуючи богослужіння, ми стаємо спільниками із святими, які прославляють Бога у небесній літургії.
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо 2014, 6,27,84.
Р. ТАФТ, Богослуження часослова на Сході та Заході, Львів, Свічадо 2013, 203-204, 277-278, 203-204.
E. MCNAMARA, La liturgia delle Ore, (Quaderni del Concilio, vol. 10), Shalom editrice 2022, 18-24.
