Віра Церкви (18): святкування Христового таїнства у літургії народів
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Літургійне життя є живою спадщиною віри. У візантійській традиції вважається, що Божественна Літургія, форма якої усталилась на межі IV-V століття, є Божим даром, що зростає разом із Церквою у несуттєвих видозмінах. Водночас Римський канон Євхаристійної молитви, який виник у IV столітті, збагатився новими елементами, ніколи не змінюючи своєї сутності. Другий Ватиканський Собор, переглядаючи літургію Церкви, заклав важливі основи для оновлення, щоб вона, як квітка, могла органічно зростати протягом історії. В цьому епізоді ми поглянемо на деякі особливості намірів соборного документу Sacrosanctum Concilium щодо пристосування літургії до культури народів.
Інкультурація, яка ставить Христа на перше місце
Норми Собору для пристосування літургії до ментальності й традицій народів виражають заклик до діалогу між місцевими Церквами та Вселенською Церквою, а також вказують на необхідність балансу між надприродним чуттям віри (sensus fidei), яке присутнє у громаді вірних, та зберіганням Апостольського передання, яке гарантує Церква Риму як така, що пов’язана з особливою владою апостола Петра (пор. Мт. 16,19).
Процес пристосування літургії, як ми говорили у попередньому епізоді, охоплює також інкультурацію. На цьому шляху народні традиції та культура також відіграють помітну роль. Наприклад, коли людина стає християнином, то від цього моменту вона живе у двох культурах – у своїй історичній та в новій культурі віри, які в ній перетинаються. Культура віри ефективно взаємодіє з різними культурами, оскільки використовує універсальні категорії. Своєю чергою будь-яка культура, у її класичному розумінні, характеризується відкритістю на питання про божественне.
Таким чином, інкультурація охоплює процес переосмислення і трансформації обряду в світлі християнської віри. Адаптація в літургії ретранслює в іншу символічну систему ту інтенцію, яка була отримана традицією і є присутньою у комплексі обрядів. Внаслідок цього наявні культурні елементи залишаються збереженими, оскільки Церква з пошаною ставиться до духовних цінностей різних народів та бажає їх розвивати. Однак у процесі інкультурації святкування вже набуває нового змісту. Таким чином, метою тих, хто займається літургійною адаптацією, є збереження обрядового наміру, присутнього у богослужбовому комплексі, щоб правильно і благородно представити його в іншій символічній системі, ніж та, яка була кодифікована протягом століть.
Пристосування літургії до традиції народів приводить до зміни на рівні центральної події святкування. У богослужінні не святкується суспільна подія, навіть якщо вона була б абсолютно позитивною і видатною, не святкується життя вірних, навіть якщо йдеться про чеснотливих людей. У літургії ми святкуємо лише подію спасіння у Христі. Наприклад, коли йдеться про відзначення ювілеїв осіб, подружжя чи парафіяльної спільноти, то християнська літургія у своєму змісті не ставить на перше місце ювілярів, а сприяє тому, щоб присутні повноцінно взяли участь в богослужінні, дякуючи Богові за всі Його добродійства. У такий спосіб визначні дати в житті парафії сприятимуть особистому і спільнотному освяченню завдяки Святим Таїнствам та єднанню з Христом, Який завжди присутній у своїй Церкві.
Протягом історії функція літургії залишається незмінною, адже її відправлення у християнських громадах не означає догоджання панівним смакам чи модним тенденціям, а служить для того, щоб явити Христові Церкву як наречену «славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна (Еф. 5,27). Адаптація літургії передбачає зобов’язання Церкви зробити Христове таїнство доступним і значущим для сьогоднішнього дня.
Літургія і святкування
У V столітті церковний письменник й історик Проспер Аквітанський висловив класичну фразу: «Legem credendi lex statuat supplicandi» (Закон молитви встановлює закон віри). Іншими словами, Церква вірить так, як молиться. Авраам Джошуа Гешель, рабин і філософ-містик, говорив: «Прослава – це свідчення любові, яка передує вірі». У цій перспективі основна проблема полягає не в самій вірі, а в чутливості до літургії.
Людина, не закорінена в літургійній традиції, втрачає здатність до літургійного святкування. Замість того, щоб святкувати, вона шукає те, що її забавить і розважить. Розвага – це відволікання уваги розуму від турбот повсякденного життя, а святкування – це звернення уваги на вищий сенс наших дій. Значимість святкування полягає в тому, щоб привернути увагу до піднесених або урочистих аспектів життя, піднятися над споживанням. Натомість в розвагах намір полягає в тому, щоб догодити собі. Ці різні напрями спонукають переосмислити залученість вірних до літургійного життя як святкування події спасіння у Христі.
Отож, виклик і завдання Церкви полягає в тому, щоб виховувати у християнських громадах чутливість до літургійного життя, щоб наше життя не було невільником логіки розваг. У цьому контексті гарною традицією стає, наприклад, літургійна відправа під час святкування визначних днів для громади чи суспільства: Дня незалежності, Нового Року, Дня знань тощо. Збираючись разом на молитву, громада поступово відкриватиме її цінність, а завдяки мудрому душпастирству зможе усвідомити й педагогіку літургії. Літургійне святкування оживлює громаду та дає можливість виразити свої релігійні почуття, піднімаючись над споживацтвом. Тому літургійне оновлення, до якого закликає ІІ Ватиканський Собор, потребує внутрішнього імпульсу від священників та вірних, які бачать глибоку потребу відкрити для себе цінність літургії в сучасних культурних викликах.
Три турботи
Процес інкультурації торкається християнських громад, які разом творять єпархію / дієцезію. На рівні місцевих Церков єпископ покликаний давати приклад літургійного життя для громад, які знаходяться під його опікою. «Слід плекати літургійне життя парафії та його зв’язок із єпископом у помислах та в ділах вірних і духовенства», – читаємо у Конституції Sacrosanctum Concilium. У цьому контексті репрезентантом літургійного життя єпархії /дієцезії є катедральний храм, який має особливу функцію – бути взірцевим.
Для того, щоб літургійне життя парафій гармонійно зростало, варто присвячувати зусилля у напрямку дбання про людину, літургійний простір та літургійні служіння. Наприклад, не лише діти можуть служити як міністранти / вівтарники під час богослужінь, а й дорослі, які володіють багатством харизм й служінь, в яких неодноразово виникає потреба, особливо під час різних урочистостей. Іншою складовою літургійного життя є увага до простору богопоклоніння, щоб спонукати того, хто заходить до храму, жити таїнством свята чи літургійного періоду, який святкується. Тому храм різдвяного періоду повинен відрізнятися від храму великоднього періоду, а храм під час Великого Посту повинен відрізнятися від храму у звичайний період. Тут важлива увага до деталей: від квітів до свічок, від прикрас до кольорів, від зображень до символів, від допоміжних засобів до загального оформлення. У такий спосіб храм стає розповіддю про любов вірних до Того, хто є Царем і прагненням людського серця.
Простір та служіння вказують на третій важливий аспект – турбота за людину. Християнин, приходячи до храму, повинен мати виразне відчуття, що він чи вона не є анонімною особою, яка випадково опинилася в безособовому середовищі, але унікальною і любленою, де відчувається, що Христос Господь є її спасителем. Саме з цієї причини літургія існує для людини і заради людини.
Ці три турботи є необхідними умовами, які виявляють, що християнська громада є однією Божою родиною, яка має єдиного Небесного Отця і гуртується разом як брати і сестри. Вірні можуть відрізнятися між собою ззовні, однак всіх їх об’єднує спільна віра. Тому Божа родина найяскравіше проявляється в літургійному святкуванні: Liturgia epiphania Ecclesiae (Літургія об’являє Церкву).
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, 2014, 42.
S. RIVA, Vivere la liturgia in parrocchia (Quaderni del Concilio, vol. 8), Shalom editrice, 2022, 32-34, 38-40, 42-46.
