Віра Церкви (17): літургійне життя Церкви та якість часу
о. Яків Шумило, ЧСВВ
Участь в літургійному житті Церкви передбачає участь в ділі спасіння. Тому важливо, щоб ця спасенна дійсність промовляла до Божого люду. Задля цього Конституція про святу літургію ІІ Ватиканського Собору подає норми пристосування літургії до ментальності й традиції народів. Варто зазначити, що впродовж наступних десятиліть після Собору термін пристосування узвичаївся у слові інкультурація, яка описує процес богопоклоніння в різних культурних контекстах. У цьому епізоді ми поглянемо на деякі основоположні орієнтири на шляху адаптації літургії, які стосуються відкриття Христового таїнства в літургії Церкви.
Церква, яка прямує до Небесної Батьківщини
Літургія за своєю природою є церковною і не може відправлятись індивідуально, адже в її «ДНК» закладений спільнотний характер. Термін літургія (λειτουγία) походить від поєднання двох грецьких слів laos (народ) і ergon (дія), означуючи дію Божого люду. Життя християнина чи християнки народжується з літургійного акту Хрещення, дозріває завдяки низці літургійних діянь і Святих Таїнств, й завершується заупокійними богослужіннями, які зачиняють двері земного життя, щоб широко відкрити вхід до вічності. Таким чином, літургія є реальністю, яка переживається в конкретному контексті спільноти, яку ми називаємо церковною громадою або парафією.
Слово парафія походить від грецьких слів parà (παρα) і oikìa (οικέω), що буквально означає жити поблизу. Сьогодні цей термін набув значення парафії як спільноти вірних, які живуть навколо місця літургійного життя. Однак первинне етимологічне значення цього слова позначало спільноту віруючих без стабільного місця проживання, яка в дорозі. Авраам, який перебував у вигнанні в Єгипті, названий у Септуагінті pàroikos, тобто чужоземцем, хто перебуває поза межами своєї та в наближенні до обітованої землі. У Новому Завіті це значення торкається християн, переконаних, що їхній остаточний дім – це небо (пор. Євр. 13,14; 1 Пт. 2,11). Тому слово парафія нагадує нам, що ми є на цій землі спільнотою паломників, які разом подорожують до небесної батьківщини.
У цьому контексті Конституція Sacrosanctum Concilium зазначає, що в літургії людина має частку в небесній літургії: «Беручи участь у земній літургії, ми наперед смакуємо літургію небесну, яку звершують у святому місті Єрусалимі, до якого, немов прочани, прямуємо, і де Христос сидить по правиці Бога як служитель святині та справжнього намету; разом з усім небесним воїнство співаємо пісню прослави Господеві; шануючи пам’ять святих, сподіваємось на якусь частку і спільність з ними; очікуємо Спасителя, Господа нашого Ісуса Христа, аж поки Він, наше життя, з’явиться, і ми з Ним з’явимося у славі». Саме завдяки літургії маємо нагоду ступати цим святим шляхом.
Літургія, чи не єдина, здатна цілісно виконувати численні функції: вона здатна живити розум, зворушувати серце, пробуджувати почуття й емоції, спонукати до любові та зрошувати благоговіння, найбільш автентичну і значущу передумову віри. Тому адаптація літургії до ментальності й традиції народів передбачає розкриття закладеного в ній потенціалу, щоб вона промовляла до Божого люду, який прямує до здобуття Небесного Царства. Другий Ватиканський Собор у цьому завданні проклав шлях для того, щоб відчуття таїнства, яким позначена літургія, поєднувалось з історичним зростанням, залученістю всіх вірних завдяки поясненню змісту літургії. У цьому контексті важливо зберегти здоровий баланс, уникаючи всіляких надмірностей. Адаптація літургії має передбачати пошану і благоговійний трепет перед літургією, а також уникати тривіальності й багатослівності, пам’ятаючи, що надмірна потреба в поверхневій театральності спотворює богослужіння, адже виявляє недоброякісну комунікацію між священнослужителем й вірними, руйнуючи зв’язок між літургійною дією та її розумінням.
Два виміри часу, які торкаються спасіння
Літургія є необхідним засобом, щоб діло Христового спасіння стало доступним в особистому і спільнотному досвіді християн завдяки вірі в Христа. «Його присутність на землі ніколи не стане подією минулого, поки на землі існує віра (Лк. 18,8); [...] віруюча людина, повинна бути сучасником Його присутності, як і Його перші сучасники; ця сучасність і є умовою віри», – зауважує Сьорен К’єркегор у творі «Вправляння у християнстві». Літургія дозволяє нам бути сучасниками Христа завдяки своєму важливому аспекту – спомину (лат. memoriale), який не зводиться до простої згадки, але є досвідом, що дозволяє отримати доступ до вічності.
У цьому контексті важливе значення має час. Вірні деколи нарікають на занадто довгу тривалість богослужінь. Здається, що сьогодні ця проблема в минулому, адже після ІІ Ватиканського Собору в католицьких храмах, наприклад, Євхаристійне богослужіння, не триває настільки довго, як це було раніше. Проблема полягає радше не в тривалості, а в ставленні сучасної людини до часу, якого, здавалося б, дедалі більше не вистарчає. Тому виникає потреба перейти від часу, який наповнений рутиною і поглинає життя, до часу, який є подією та дивом, цінність якого ніколи не згасне, адже належить до дня, над яким ніколи не заходить сонце спасіння.
Перший вимір часу репрезентує грецьке поняття хронос (грец. хρоνος), позначаючи хронологічну послідовність подій. Грецькі міфи оповідають про бога Хоνοσ, який пожирав те, що сам породжував, а тому хронос є виразником «поїдання» днів, тижнів й місяців нашого життя. У цьому значенні людина бажає отримати максимальну вигоду, а тому стає жадібним і невгамовним споживачем часу. Звідси поспіх, стрес щодо часу, який виснажує і пригнічує. Ще однією характеристикою цього виміру часу є категорія зміни, яка уможливлюється внаслідок того, що нове життя пов’язане зі смертю та з неї витворюється. Іншими словами, те, що наше життя змінюється є наслідком вмирання одного й народженням іншого. У цьому можемо розгледіти й християнську перспективу, пов’язану із Хрещенням (пор. Рим. 6, 1-11), де життя у вірі постає як процес постійного вмиранням для гріха, пожадливостей тіла та народження до оновленого життя у Христі, нового етапу життя з Богом.
Все ж, християнське розуміння часу передбачає інший термін, який не виключає перший, але встановлює його глибину й цінність – кайрос (грец. кαιρоς). У античному світі цей термін був тією миттю вічності, яка прагне охопити кожного з нас, а тому необхідно було вміти вчасно вловити цю мить. «Ось тепер час (кαιρоς) сприятливий, ось тепер день спасіння» (2 Кор. 6, 2 ), – пише апостол Павло. Отже, час – це не тільки минулий і втрачений, а й певна теперішня мить, шанс на спасіння вже зараз. Саме тому літургія є нагодою, щоб присвятити свій час спасінню, беручи участь у передсмаку вічності. Ба більше, йдеться про те, щоб стати сучасником Христа, Який стає присутнім для нас у літургійному житті Церкви. Історичні події спасіння трапилися раз і назавжди, однак стають присутніми для нас в літургійному часі.
Рух в напрямку внутрішньої якості
Соборна Конституція про святу літургію вказує на важливість літургійних катехиз, завдяки яким необхідно пояснювати громаді вірних цінність часу, присвяченого молитві, вивченню основ віри та літургії. Така потреба виникає із сучасних тенденції, які спонукають людину зводити сенс нашого існування до кількісного часу, ефективності й результативності. Бо у цій ситуації ми знову зустрічаємося із хроносом, який не є слугою людини, а починає над нею домінувати та стає одним із найбільших поневолювачів. Водночас він не залишає місця для роздумів над сенсом та нахабно втручається в моральне й духовне життя.
З іншого боку, перед нашими очима є кайрос, завжди сприятливий і слушний час, який запрошує брати відповідальність за особисте внутрішнє життя. Слідування в цьому напрямку дає можливість присвятити час справді значущому: Богові, рідним й тим, які цього потребують. Необхідно виховувати себе у напрямку кайросу, що означає тлумачити наше існування крізь призму внутрішньої якості, а не кількості. У цьому сенсі літургія є привілейованим місцем для того, щоб використати час для зустрічі з вічністю, до якої ми покликані. Завдяки літургійному життю ми стаємо сучасниками Христа, єднаючись з Ним в особливий спосіб завдяки Святому Таїнству Євхаристії.
Отож, пристосування літургії до ментальності і традиції народів включає бажання й зусилля задля того, щоб зробити Христове таїнство доступним і значущим для сьогодення, приводячи людину до спасительної зустрічі з Богом.
Бібліографія:
ІІ Ватиканський Собор, Конституція про святу літургію «Sacrosanctum Concilium» // Документи Другого Ватиканського Собору (1962-1965): Конституції, декрети, декларації. Коментарі, Свічадо, 2014, 8.
S. RIVA, Vivere la liturgia in parrocchia (Quaderni del Concilio, vol. 8), Shalom editrice, 2022, 13-14, 20, 22.
