Папа: ми створені для того, щоб дарувати та отримувати любов
о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ – Ватикан
«Ісусова Пасха», – такою є тема третьої частини циклу роздумів «Ісус Христос – наша надія», який під час загальних аудієнцій з нагоди Святого Року 2025, присвяченого надії, започаткував Папа Франциск, а тепер продовжує Папа Лев XIV. Під час зустрічі з прочанами в середу, 3 вересня 2025 р., він зупинився на двох словах Ісуса в «найсвітліший, і водночас, найтемніший момент» його життя, які нам подає Євангелія від Івана: «Спраглий я» та «Звершилося».
Справжня любов – давати та просити
«Останні слова, але заряджені цілим життям, які розкривають сенс усього існування Божого Сина. На хресті Ісус постає не як переможний герой, а як жебрак любові. Він не проповідує, не засуджує, не захищається. Він смиренно просить те, чого сам ніяк не може собі дати», – сказав Святіший Отець, зазначивши, що спрага розп’ятого Ісуса – це не лише фізіологічна потреба скатованого тіла, а, насамперед, «вираження глибокого прагнення», прагнення любові, стосунків, сопричастя. Це мовчазний крик Бога, Який «розділивши з нами ввесь наш людський стан», проходить також і через цю спрагу, «Бога, Який не соромиться жебрати ковток, бо цим жестом говорить нам, що любов, щоби бути справжньою, повинна також навчитися просити, а не лише давати».
Любов, яка досягає сповнення
Як зазначив Папа, мовивши: «Спраглий я», Ісус «виявляє свою людську природу, а також і нашу». Йдеться про те, що ніхто не може бути самодостатнім, ніхто «не може сам себе спасти». «Життя “сповнюється” не тоді, коли ми сильні, а коли ми вчимося отримувати. І саме в той момент, отримавши з чужих рук губку, змочену оцтом, Ісус проголошує: “Сповнилося”. Любов стала нужденною, і саме тому вона звершила своє діло. Ось християнський парадокс: Бог спасає не діючи, а дозволяючи діяти. Не перемагаючи зло силою, а повністю приймаючи слабкість любові», – підкреслив Лев XIV, вказуючи на те, що Ісус на хресті навчає нас, що людина досягає свого сповнення «не в могутності, а у довірливій відкритості на іншого, навіть і тоді, коли він є вороже налаштованим». «Спасіння не полягає в автономності, а в смиренному визнанні власної потреби та у вмінні вільно висловити її. Сповнення нашої людської сутності в Божому задумі не є актом сили, а жестом довіри», – мовив він, пояснюючи, що Ісус спасає не якимось вражаючим жестом, а просячи про щось, чого не може собі дати. Й у цьому «відчиняються двері до справжньої надії», адже якщо Божий Син обрав не бути самодостатнім, то «також і наша спрага любові, сенсу, справедливості є ознакою не поразки, а істини».
Дорога свободи – в тому, щоб просити, а не володіти
Святіший Отець визнає, що цю правду, яка на перший погляд може здаватися дуже простою, не є легко прийняти. Адже ми живемо в час, який преміює самодостатність, ефективність, продуктивність. Але Євангеліє показує нам, що мірою нашої людської сутності є не те, що ми можемо здобути, а здатність дозволити любити себе, а коли це потрібно – то й допомогти. «Ісус спасає нас, показуючи, що просити не є ганебним, а визвольним. Це шлях, щоб вийти зі схованки гріха, щоб повернутися в простір спільності. Від самого початку гріх породжував сором. Але прощення, оте справжнє, народжується, коли ми можемо подивитися у вічі нашій потребі і більше не боятися бути відкинутими», – сказав Лев XIV, зауваживши, що спрага Ісуса на хресті – це «крик пораненого людства, що досі шукає живу воду». Це спрага, «яка не віддаляє від Бога», навпаки, «єднає з Ним». І якщо наважимося визнати її, то зможемо визнати, що «також і наша уразливість є мостом до неба».
«Саме в тому, щоб просити – а не володіти – відкривається шлях до свободи, бо ми перестаємо вважати, що нам достатньо самих себе. У братерстві, у простому житті, у мистецтві просити без сорому і пропонувати без розрахунків прихована радість, якої світ не знає. Радість, яка повертає нас до первісної істини нашого буття: ми – істоти, створені для того, щоб дарувати і отримувати любов», – сказав Папа, підсумовуючи, що в Христовій спразі ми можемо розпізнати всю нашу спрагу та навчитися, що не існує чогось більш людського й більш божественного, як вміти сказати: перебуваю в потребі. «Не біймося просити, особливо тоді, коли нам здається, що ми не заслуговуємо цього. Не сороммося простягнути руку. Саме в там, в цьому простому жесті приховане спасіння».
