Мігранти – місіонери надії. Послання Папи на 111 День мігранта і біженця
Дорогі браття й сестри, 111-й Всесвітній день мігранта і біженця, який мій попередник хотів поєднати з Ювілеєм мігрантів і місіонерського світу, дає нам можливість замислитися над зв'язком між надією, міграцією і місією.
Поточний глобальний контекст, на жаль, позначений війнами, насильством, несправедливістю та екстремальними погодними явищами, що змушують мільйони людей залишати свою рідну землю і шукати притулку деінде. Поширена тенденція дбати лише про інтереси обмежених спільнот становить серйозну загрозу для спільної відповідальності, багатостороннього співробітництва, досягнення спільного блага і глобальної солідарності на благо всього людського роду. Перспектива відновленої гонки озброєнь і розробка нових озброєнь, в тому числі ядерних, недостатня увага до згубних наслідків поточної кліматичної кризи та глибока економічна нерівність роблять дедалі вимогливішими виклики сьогодення і майбутнього.
Перед обличчям теорій глобального руйнування та страхітливих сценаріїв важливо, щоб у серцях людей дедалі більше зростало прагнення надіятися на майбутнє гідності та миру для всіх людей. Таке майбутнє є невід'ємною частиною Божого задуму для людства та всього іншого створіння. Йдеться про месіанське майбутнє, яке передрікали пророки: «Знову сидітимуть діди й баби на майданах єрусалимських, кожне з костуром у руці з-за довгого віку. І по майданах міських буде повно маленьких хлопчиків і дівчаток, що гратимуться по майданах. [...] Бо це посів миру: виноград дасть плід свій, земля дасть урожай свій, і небо дасть свою росу» (Зах 8, 4-5, 12). І це майбутнє вже почалося, бо його започаткував Ісус Христос (пор. Мк 1,15 і Лк 17,21), і ми віримо та надіємося на його повне здійснення, бо Господь завжди дотримується своїх обітниць.
Катехизм Католицької Церкви навчає: «Чеснота надії відповідає прагненню щастя, вміщеному Богом у серці кожної людини; вона висловлює сподівання, які надихають діяння людей» (1818). І, безумовно, саме пошук щастя – і перспектива знайти його в іншому місці – є однією з головних мотивацій сучасної людської мобільності.
Цей зв'язок між міграцією і надією виразно простежується в багатьох міграційних досвідах наших днів. Чимало мігрантів, біженців і переміщених осіб є привілейованими свідками надії, якою вони живуть у своєму повсякденному житті, покладаючись на Бога і долаючи труднощі з огляду на майбутнє, в якому вони бачать наближення щастя, цілісного людського розвитку. У них відроджується мандрівний досвід ізраїльського народу: «Боже, коли ти йшов перед твоїм народом, коли ти переходив крізь пустиню, земля тремтіла, небо топилось перед Богом, дрижав перед Богом Синай, Богом Ізраїля. Щедрий дощ послав єси, о Боже, на твою спадщину і стомлене підсилив. Твоя отара наситилась на ній, ти приготував її у доброті твоїй убогому, о Боже» (Пс 68,8-11).
У світі, затьмареному війнами та проявами несправедливості, також там, де здається, що все втрачено, мігранти та біженці постають як посланці надії. Їхня сміливість і наполегливість є геройським свідченням віри, яка бачить далі, ніж можуть побачити наші очі, і яка дає їм силу кинути виклик смерті на різних сучасних міграційних маршрутах. Тут також можна знайти чітку аналогію з досвідом мандрівного ізраїльського народу в пустелі, який зустрічав кожну небезпеку з упованням на Господній захист: «Він бо спасе тебе від сітки птахолова і від погибельного мору. Він тебе покриє крилами своїми, і ти втечеш під його крила; щит і забороло – його вірність. Ти не злякаєшся ні страху вночі, ані стріли, що вдень літає, ані чуми, що в пітьмі бродить, ані зарази, що нищить опівдні» (Пс 91,3-6).
Мігранти та біженці нагадують Церкві про її паломницький вимір, постійно спрямований на досягнення остаточної батьківщини, підтримуваний надією, яка є богословською чеснотою. Щоразу, коли Церква піддається спокусі «осілості» і перестає бути civitas peregrina – Божим людом, що паломничає до небесної батьківщини (пор. Августин, De civitate Dei, кн. XIV-XVI), вона перестає бути «у світі» і стає «від світу» (пор. Ів 15,19). Йдеться про спокусу, яка була присутня вже в перших християнських громадах, настільки, що апостол Павло змушений був нагадати Церкві в Филипах, що «наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа, який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до його прославленого тіла, силою, якою він спроможен усе собі підкорити» (Фил 3,20-21).
В особливий спосіб католицькі мігранти та біженці сьогодні можуть стати місіонерами надії в країнах, які їх приймають, прокладаючи нові шляхи віри там, куди ще не дійшло послання Ісуса Христа, або ініціюючи міжрелігійний діалог, що складається з повсякденного життя та шукання спільних цінностей. Вони, завдяки своєму духовному ентузіазму та життєздатності, можуть сприяти пожвавленню закостенілих і обтяжених церковних спільнот, в яких загрозливо насувається духовна пустеля. Відтак їхню присутність слід визнати і цінувати як справжнє божественне благословення, нагоду відкритися на благодать Бога, Який дарує нову енергію і надію своїй Церкві: «Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були вгостили» (Євр 13,2).
Першим елементом євангелізації, як підкреслював святий Павло VI, є, загалом, свідчення: «всі християни покликані і можуть бути, в цьому сенсі, справжніми євангелізаторами. Задумаймося, перш за все, про відповідальність, яка лягає на мігрантів у країнах, що їх приймають» (Evangelii Nuntiandi, 21). Це справжня missio migrantium – місія, яку здійснюють мігранти, – для якої необхідно забезпечити належне приготування та постійну підтримку, яка є плодом дієвої міжцерковної співпраці.
З іншого боку, громади, які їх приймають, також можуть бути живим свідченням надії. Надії, що розуміється як обітниця теперішнього і майбутнього, в якому визнають гідність усіх як Божих дітей. Таким чином, мігранти та біженці визнаються братами і сестрами, частиною родини, в якій вони можуть виражати свої таланти і брати повноцінну участь у житті суспільства.
З нагоди цього ювілейного дня, в який Церква молиться за всіх мігрантів і біженців, хочу ввірити всіх тих, хто перебуває в дорозі, а також тих, хто робить все можливе, щоб їх супроводжувати, материнському захисту Пречистої Діви Марії, утішительки мігрантів, щоб Вона зберігала живою надію в їхніх серцях і підтримувала їх у їхніх зусиллях будувати світ, який дедалі більше уподібнюється до Божого Царства, справжньої батьківщини, яка очікує на нас наприкінці нашої подорожі.
Дано у Ватикані, 25 липня 2025 р., свято святого Якова, Апостола.
Лев P.P. XIV
