Владика Борис Ґудзяк: немає обставин, в яких не можна жити духовно
Світлана Духович – Ватикан
«Церква має бути присутньою, які б не були обставини», – зазначив Філадельфійський Митрополит УГКЦ владика Борис Ґудзяк в інтерв’ю для Радіо Ватикану-Vatican News, яке ми записали після завершення Синоду єпископів УГКЦ, що проходив у Римі від 30 червня до 10 липня 2025 року. Окрім душпастирської опіки родин в час війни, що було темою цьогорічного Синоду, ми говорили також про підтримку українського народу з боку Папи Лева XIV, про вплив війни на працю синоду та про важливість черпати натхнення і методи із самої сутності Церкви, в центрі якої – сопричастя, для того, щоби відповідати на виклики сьогодення.
Владико Борисе, останніми тижнями у Ватикані і в Римі Українська Греко-Католицька Церква провела важливі для неї події: прощу з нагоди Ювілейного року 28 червня і Синод єпископів, який відбувся від 30 червня до 10 липня. Значущим є той факт, що Папа Лев XIV під час цих подій виявив особливу увагу як до Церкви, так і до Синоду УГКЦ. Яке значення має для Вас особисто ця увага Святішого Отця?
В час війни, і зрештою, навіть якщо би не було війни, єпископське служіння і життя кожного християнина має поважні виклики. І знати, що Єпископ Риму є разом з нами, розуміє те, що ми переживаємо, і також благодаттю, яка Йому дана, передає нам заохоту і певні напрямні, має велике духовне значення. Це новий Папа, він звикає до своєї ролі, а світ пізнає його. Ми бачимо у ньому добру людину, людину, яка слухає. Це людина, яка, можливо, є маломовною. Бо, наприклад, наша зустріч з Папою тривала двадцять хвилин. Там не було нічого зайвого, і це при тому, що кожен з нас мав нагоду до нього підійти і привітатися особисто. І цей Папа в перші дні, в своєму першому слові з нагоди недільної молитви “Царице Неба” [ред. 11 травня 2025 р.] говорив про нас, про наш народ, нашу Церкву, про страждання, які спричиняє ця несправедлива війна. Він зустрічався вже два рази з Президентом України. Це був перший глава держави, з яким Папа зустрівся. Першою телефонною розмовою з главою держави була розмова з Президентом Зеленським. Отже, Україна, наша Церква, наш єпископат, наш Синод, наш народ в цьому короткому часі отримав особливу увагу і дуже точні слова. Варто також зазначити, що в першому тижні свого служіння Папа Лев прийняв на особистій аудієнції Блаженнішого Святослава, який розказав йому, що відбувається в Україні, що переживають люди, як це виглядає, як це переживають єпископи, священники, які стараються бути з людьми. І в тих перших днях доля України і терпіння українців були в центрі уваги нового Вселенського Архиєрея.
Синод, який нещодавно завершився в Римі, – це вже четвертий Синод під час повномасштабної війни в Україні. Яким чином війна впливає на суб'єктивне переживання Синоду і на його перебіг?
Синод складається з єпископів, а єпископи – це люди. Наші єпископи в Україні на чолі з Блаженнішим є під постійною загрозою, зокрема в Харкові, в Києві, Запоріжжі, в Одесі, на Донбасі, але також в інших частинах України. Ми знаємо, що останнім часом атаки згущаються. І кожен єпископ це переживає. Ми також переживаємо, бо ми кілька разів на день дивимося, чи українці живі, що сталося, яке звірство придумали на сьогоднішній день. Отже, всі це переживають. Але я хотів би підкреслити, що я вражений і духовно натхнений поставою Блаженнішого і наших єпископів з України. Вони є на місці, вони є з людьми, вони їх супроводжують. Так само і священники наші. Наша церковна структура є одною з найбільш надійних мереж розповсюдження гуманітарної допомоги. Карітас Української Греко -Католицької Церкви, але також і Римо-Католицької Церкви, дуже ефективно працюють. І наша Церква також говорить на весь світ через мережу католицького сопричастя. Отже, у цей дуже важкий час відчувається солідарність, а терпіння і небезпека заставляє єпископів, вірних і, мабуть, всіх людей, задумуватися над глибокими питаннями, бо питання життя і смерті є щоденним, і багато другорядних питань і якихось поверхневих поглядів відсувається набік. Іншими словами, атмосфера інтенсивна, відчувається втома. Тут, в Римі, принаймні у перший тиждень Синоду, стояла дуже гостра спека, до 40 градусів. Це також мало свій вплив, бо не всі владики мали кондиціонери в кімнатах. Так що це також був час певного духовного подвигу. Вранці і ввечері ми мали спільні богослужіння. Була наука від отця Тараса Бабія – дуже гарні щоденні проповіді про родину, бо це була головна тема цього Синоду. І ми бачимо, що Господь нас благословляє. Це був добрий Синод. Блаженніший провадить Синод у дуже впорядкований спосіб, без якихось зайвих запізнень. З другого боку, був час і нагода висловитися, послухати різних очільників ватиканських дикастерій, відвідати громаду, бути з людьми, пережити цей Ювілей 28 червня. Це унікальна подія, бо дуже мало Східних Церков і народів мали таку нагоду, щоб цілий собор Святого Петра протягом дня був закритий через те, що одна Церква переживає і молиться в час цього Ювілейного року. Так що, це був Синод піднесення, але також чергова нагода зрозуміти, який критичний виклик стоїть перед нами.
Як Ви згадали, в центрі цього Синоду була тема родини, зокрема, тема звучала «Душпастирство родин в умовах війни». Так, як Ви зазначили, багато єпископів перебуває близько фронту. Крім того, кожен єпископ має родичів, має друзів, яких у той, чи інший спосіб торкнулася війна. Наскільки цей особистий досвід допомагає відчувати реальність, проблеми родини і відповідним чином реагувати?
Я думаю, що це є такий духовний рефлекс, який проявляється і який на цьому Синоді був осмислений і систематизований. Очевидно, що на Синоді ми не придумали невідомо що, як рятувати родину в час війни, але ми звернули увагу на цю пекучу проблему, бо родини сьогодні, в ХХІ столітті, є в кризі в усьому світі. Війна завдає додаткових ударів: багато родин поділені, і багато хто має когось на фронті, багато хто має біженців за кордоном. Ми маємо біженців в себе, в Америці. Отже, ці факти не змінюються відразу після якогось Синоду. Але ми в молитві, слухаючи аналітиків, експертів, в дискусіях і в резолюціях, уточнюємо служіння Церкви на цій ниві: як звертати увагу на ці проблеми, які структурні рішення ми можемо прийняти в своїх єпархіях, щоби краще простягнути руку сім’ї. Говорилось дуже багато про психологічні труднощі, які переживають люди, сім’ї, родини. Так що, за ці два тижні ми багато почули, прийняли певні рішення. Але зараз починається справжня праця пробувати впровадити це в життя. Кожна єпархія є відмінною від інших. Наші єпархії за межами України – маленькі. В цілій Філадельфійській архиєпархії, в її 64 параіях, в пересічну неділю до церкви приходить дванадцять тисяч людей. Це як одна велика парафія у Львові, скажімо, на Сихові. Отже, ми живемо в різних обставинах, але ми маємо одного Господа, ми є членами однієї Церкви, ми є всі разом, і ми хочемо разом супроводжувати українську сім'ю, де б вона не була.
Владико, в такій ситуації війни, яка є безпрецедентною для більшості українців, чи Ви побачили якісь нові шляхи душпастирства, або якісь нові ідеї?
Я вважаю, що ця війна загострює певну інтуїцію, на якій в різний спосіб акцентував Папа Франциск, і яка випливає також з досвіду нашої підпільної Церкви, а якщо ще дальше заглянути в історію, то з досвіду раннього християнства. Маючи привілей досліджувати підпільну Церкву впродовж більш ніж двадцять років, я зрозумів одну річ: немає обставин, в яких не можна жити духовно, і Церква має бути присутньою, які б не були обставини. Це не означає, що обов’язково мусить бути великий собор чи якісь інші інфраструктурні інструменти, які, звичайно, можуть бути дуже допоміжними. Я думаю, що ми часом мусимо бути “Церквою в наплічнику”, яка є мобільною, швидкою, Церквою, яка є бідною з бідними, як говорив Папа Франциск. Наша Церква під час підпілля протягом двох з половиною поколінь не мала жодних інфраструктурних ресурсів, але вона існувала. Наприклад, ми, в Америці, маємо виклик, тому що наша парафіяльна мережа є сконцентрована в певних регіонах. Є дванадцять штатів, де нема жодної нашої парафії. В одному штаті є п'ятдесят вісім парафій, а загалом в США ми маємо лише двісті. В Каліфорнії є лише шість парафій. Отже, нам треба думати, як бути присутніми для родини, для вірного в спосіб, який не обов'язково буде таким, як він був в минулому. Це непросте завдання.
Я думаю, що цей досвід бути “Церквою в наплічниках” багато людей, і також багато єпископів, досвідчило нас собі, зокрема, в цей період війни.
Їхнє життя було в наплічнику. Я надіюся, що ми разом творчо будемо до цього підходити. Треба мати священників, які готові так жити. Наприклад, в Паризькій єпархії ми не мали своїх церков. Але за сім років ми подвоїли число місій: від двадцяти до сорока. І ми просто були мобільними. Ми все привозили із собою на богослужіння: ікони, устаткування. Вірні приносили канапки, якісь солодощі. І такого спілкування я би бажав всім. Бо в багатьох наших великих парафіях парафіянин є, можна сказати, анонімним: приходить, помолився, йде додому і не дуже пізнає людей. І на великій парафіях священник не може всіх знати. Наше майбутнє буде пов'язане з близькими стосунками в менших спільнотах, які не є обтяжені інфраструктурою, що вимагає колосальних зусиль, щоб її зберігати. Але дійти до такого переконання є непросто. Війна нас заставляє до цього.
Війна заставляє доторкнутися рукою до людської рани, а це можна зробити тільки перебуваючи дуже близько людини…
І це заставляє нас переосмислити, якими є основи, сутність Церкви. Ісус Христос не будував великих церков. Церква в перших трьох століттях зустрічалася часто в катакомбах. Такі ж аналогічні катакомби були в ХХ столітті в Україні. Отже, є різні можливості, і ми повинні з оптимізмом, з надією дивитися на те, що Господь є з нами. Святий Дух дає Свої дари, породжує свої плоди в усіх обставинах, де є людська душа і де є відкритість людини на Святого Духа.
Владико, на які напрацювання цього Синоду Ви б хотіли звернути особливу увагу?
У розмові з Папою, і, мабуть, в листі до Папи буде знову сформульоване звернення, щоб, наприклад, у Люрді створити особливий центр духовної і психологічної терапії для українських біженців. Як на мене, цілий цей комплекс опіки родини в час війни давав дуже потрібні посили. Те, що ми чули на Синоді, ми хочемо спровадити тепер до Сполучених Штатів: в жовтні ми будемо мати зустріч всіх священників і будемо з ними ділитися цими напрацюваннями. Але найважливіше – це буття разом, щоб ми всі зрозуміли, що переживають українці в Україні і в інших частинах світу, які є потреби, скажімо, у фронтовій зоні або в країнах, де наші вірні вже не говорять українською мовою, але є відданими членами нашої Церкви. Як це все тримати разом? Бо життя християнина це і є спілкування між особами, сопричастя між особами і єдність людей в нашій Церкві через Синод, через Главу нашої Церкви – це є пріоритет, який кожен Синод ставить на першому місці, який плекає і який ми потім з Синоду переносимо до свого щоденного життя на наступний рік.
Дуже Вам дякую, владико!
Дякую Вам за вашу працю і молимося за журналістів, бо в Україні журналісти віддають також своє життя, щоб донести правду світові.
Дякую за Ваше служіння.
