Отець Марк Фезняк, внук і син українських іммігрантів в США, про шлях покликання
Світлана Духович – Ватикан
«Я народився і виріс у маленькому містечку Маріон-Гайтс в штаті Пенсильванія в США. Саме туди прибула перша хвиля іммігрантів з України. Вони приїхали в цей регіон, тому що там була робота: це був вугледобувний регіон, і ті перші іммігранти, які приїхали в пошуках кращого життя, знайшли роботу на шахтах. Їм було нелегко», – так починає свою історію отець Марк Фезняк, священник Філадельфійської Архиєпархії УГКЦ, який завітав до української редакції Радіо Ватикану – Vatican News в середині травня під час свого паломництва до Риму.
Стійкість перших іммігрантів
Для отця Марка історія українських мігрантів в США тісно переплетена з його особистою життєвою дорогою і шляхом його покликання. Перші українські іммігранти, як підкреслив наш співрозмовник, прибули сюди в кінці 1800-х років. «Це були дуже сильні люди, – розповідає він. – Вони не знали мови. Вони прибули виконувати фізичну працю. Працюючи на шахтах, вони ніколи не бачили денного світла. Я не бачив своїх дідів, бо вони померли ще до мого народження, але мені розповідали, що вони йшли на роботу на світанку, коли ще було темно, і поверталися додому, коли вже темніло, і працювали цілими днями в шахті, де була непроглядна темрява. Єдиний день, коли вони могли бачити денне світло, був у неділю. І це назавжди закарбувалося в моїй пам'яті, що ці чоловіки – мої дідусі – були настільки хоробрими людьми, що працювали під землею, видобуваючи вугілля шість днів на тиждень. Я ніколи не знав своїх бабусь і дідусів з обох боків, але мої батьки були глибоко віруючі, і вони розповідали нам історії тієї першої імміграції. Їхня стійкість, коли вони ходили в шахту, назавжди закарбувалася в моїй пам'яті».
Отець Марк пригадує розповіді своїх батьків про те, що коли вони були дітьми, то щоразу, повертаючись зі школи додому, вони навчали своїх батьків англійської мови, бо самі батьки хотіли вивчити мову. «Але вони хотіли зберегти свої традиції, – підкреслює він, – вони хотіли зберегти багато з того, що залишили. Вони оселилися у вугільному регіоні, де були красиві гори, і вони часто говорили: “Це нагадує нам про нашу батьківщину”».
Наш співрозмовник підкреслив, що однією з найцінніших речей, яку перші українські іммігранти привезли з собою, була віра. «Їм було дуже важко, – зауважив він, – тому що в США не було Української Католицької Церкви, і вони писали в Україну і просили, щоб до них приїхали священники. І одні з перших священників, приїхали, власне, в місцевість, де я виріс». Ці священнослужителі, як пояснив отець Фезняк, зіткнулися з багатьма проблемами, пов’язаними з тим, що в США ще не було структури УГКЦ. «Вони не мали свого єпископа, і підпорядковувалися місцевому латинському єпископу, – каже він. – Це були важкі часи для них. Але вони наполегливо будували красиві церкви. Oдні з найкрасивіших церков у Сполучених Штатах – це ті оригінальні церкви, які були побудовані цими шахтарями. Вони не заробляли багато грошей, але будували прекрасні Божі храми. Деякі з них були з дерева, інші – з каменю. Перша церква була в Шенандоа, штат Пенсильванія, і це була дерев'яна споруда. Люди йшли пішки багато миль, щоб дістатися до Шенандоа. У той самий час, коли створювалася церква в Шенандоа, формувалася парафія в Шамокіні, штат Пенсильванія, яка стала дуже великою парафією в регіоні».
Церква на захисті прав працівників
За словами отця Марка, у вугільному регіоні, в якому він народився, було багато іммігрантів зі Східної Європи. Оскільки чимало з них не знали англійської мови, вони не могли захистити свої права, і тому часто ставали жертвами визискування з боку роботодавців. «Мірою того, як Церква зростала, – підкреслив він, – зростали також і греко-католицькі організації. Перша греко-католицька спілка в Шамокіні, була створена для того, щоб допомогти людям з України, щоб вони мали справедливу заробітну плату, щоб отримували таку ж зарплатню, як і інші працівники, навіть якщо вони не знали мови». Отець Марк пояснив, що ця греко-католицька спілка робітників розвивалася паралельно з Церквою. Вони також дбали про те, щоб у разі загибелі шахтарів на шахтах, (що траплялося нерідко), їхні вдови могли отримати грошове відшкодування, щоб мали на що жити після смерті своїх чоловіків».
Родинні традиції
В цьому контексті народився і зростав Марк Фезняк. Його мати була з української родини, а по батьковій лінії бабуся була полячкою, дідусь – українцем. Тому для малого Марка було звичним в неділю, наприклад, о 8 годині ранку прислуговувати під час богослужіння в греко-католицькій церкві, а в 10 годині – в римо-католицькій. «Але традиції, які ми підтримували в сім'ї, – зазначив він, – були в основному від моєї мами, яка а була українкою, бо мій батько осиротів у вісім років, тож у нього ніколи не було такого виховання в родині. Ми святкували Святий Вечір, Великдень та всі інші свята. І церква в тому регіоні стоїть донині, хоча їй вже понад 140 років. Вони досі зберігають всі ці традиції: жінки проводять уроки писанкарства, навчають українській вишивці».
Попри те, що українські громади стараються зберігати свою віру і традиції, українська мова потроху втрачається, і більшість спілкується англійською. «У моїх парафіях, де я служу, – зазначає отець Фезняк, – можливо, є кілька людей, які розмовляють українською». Він додав, що і богослужіння тепер, в основному, відбуваються англійською мовою, а раніше – церковнослов'янською.
Покликання до священства
«Коли я був дитиною, я думав про те, щоб стати священником, – каже отець Марк, розповідаючи про зародження свого покликання, – але спочатку я не пішов цією дорогою. Я відкрив для себе світ і здобув освіту. У мене є кілька різних дипломів у кількох різних галузях. Одного дня, стоячи у пробці в тунелі Лінкольна в Нью-Йорку, я подумав, що є, мабуть, щось краще в цьому житті. Я взяв відпустку і поїхав, щоб, як кажуть, знайти себе. Але мені не треба було шукати себе, бо я завжди знав, що маю бути в Церкві. Я завжди знав, що Бог мене кличе, а я завжди казав “ні”. Коли мені було 35 років, я вступив до семінарії, а висвятився, коли мені було 40. Отож, я є священником лише 22 роки, але Бог подарував мені кілька різних важливих життєвих досвідів, і він подарував мені прекрасний досвід з Українською Католицькою Церквою. Я люблю служити людям. Я люблю регіон, в якому я живу, бо це мій дім».
Священник розповів також, що вони досі провадять школу. Це є одна з трьох українських католицьких шкіл у Філадельфійській архиєпархії, хоча в ній не так багато українських католиків. «Ми є для всіх, – наголосив він. – Наше служіння в школі полягає в тому, щоб наші діти знали про Ісуса Христа, щоб вони знали, що Ісус їх любить. Це дуже важливо в районі, де я зараз живу. Тому що це дуже депресивний район: з плином часу, коли шахти закрилися, люди виїхали звідти. Тим, що залишилися, часто бракує віри. Тому ми говоримо їхнім дітям про Ісуса, про Його любов, про те, що Він піклується про них, навіть якщо інші забувають про них. Ці діти іноді походять з дуже неблагополучних сімей, часто з сімей, де батьки або у в'язниці, або мають наркотичну залежність тощо. Тому ми працюємо з цими дітьми, показуючи їм Христову любов, і іноді це єдина любов, яку вони отримують. І це найважливіше – щоб вони знали, що Ісус їх любить».
Глибокі коріння
Попри те, що отець Марк Фезняк ніколи не був в Україні, українські коріння вплинули на формування його особистості та обрання життєвого шляху. «Завдяки традиціям, на яких ми виросли, ми ніколи не забували, що ми українці, – ділиться він. – Це щось дуже, дуже глибоке. І я думаю, що це одна з речей, яку мої дідусь і бабуся намагалися прищепити своїм дітям, моїм батькам, які вже покійні. Для них було дуже важливо усвідомлювати, що їхня батьківщина могла бути Україна, що батьківщина їхніх батьків була в Україні. Вони навчили їх любові до України, але також і любові до країни, в якій вони виросли. І я думаю, що це дуже важливо. Мій батько воював у Другій світовій війні, він був морським піхотинцем. Він воював за Сполучені Штати, і не боявся померти за Сполучені Штати. Але він ніколи не забував про своє коріння. Я пам'ятаю, що спілкуючись зі своїм батьком перед його смертю, він казав: “Я знову буду зі своїми батьками”. І я запитав: “А якою мовою ти будеш з ними розмовляти?”. І він відповів: “Ну, з мамою я розмовляв тільки польською, коли був малим, тому, гадаю, ми будемо розмовляти польською. А мій тато говорив і українською, і польською, тож я не знаю”».
Думка про дідусів і бабусь спонукає допомагати мігрантам
Після першої хвилі мігрантів до США, серед яких були дідусі й бабусі отця Фезняка, було ще три основних хвиль. Велика кількість українських мігрантів прибула також після початку повномасштабного російського вторгнення. Попри те, що від першої хвилі до тепер, пройшло вже понад сто років, у новоприбульцях отець Марк може розпізнати те, що бачив у своїх батьків та родичів. «Я зростав у середовищі, в якому Церква була сім'єю, і наші традиції були чимось спільним для всіх, – каже він. – Ми всі мали однакову віру і традиції. В них завжди був той дух, який є в багатьох українцях, які тепер приїжджають до Сполучених Штатів як біженці. І це та краса, яку я знаю з дитинства. Я бачу її в обличчях людей, попри те, що вони переживають різні труднощі, коли вони прибувають до Сполучених Штатів. Я намагаюся зробити все можливе, щоб допомогти новим іммігрантам в Сполучених Штатах. Щоб вони знали, що так, Україна – це ваш дім, але Сполучені Штати також відкривають для вас двері. Я допомагаю їм у вивченні мови, у всьому, що їм потрібно. Тому що я уявляю, як було моїм бабусі і дідусеві, коли вони прибули сюди, не знали мови... Тому я завжди допомагаю з вивченням мови людям, які прибувають з новою хвилею іммігрантів».
