Отець Віталій, якого висвятив Лев XIV: прагну нести людям надію і любов Христа
Світлана Духович – Ватикан
«Моє покликання є даром Бога, Його великою благодаттю і милосердям до мене», – зазначив в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News отець Віталій Дмитришин, римо-католицький священник з Київсько-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні, який у п’ятницю, 27 червня 2025 р., разом з 31 дияконом з різних країн світу, отримав пресвітерські свячення з рук Папи Лева XIV в базиліці Святого Петра у Ватикані. Це відбулося під час Святої Меси, яку Святіший Отець очолив в урочистість Пресвятого Серця Ісусового з нагоди Ювілею священників. Отець Віталій завітав до української редакції Радіо Ватикану – Vatican News і розповів про значення для нього цієї події та про шлях свого покликання.
«Для мене є дуже зворушливим вже той факт, щоб бути рукоположеним тут, у Ватикані, Папою Левом XIV, – підкреслив священник. – Це є підтвердженням безмежної любові Бога до мене, але також і великої місії, яку Він має щодо мене у цьому служінні. І за це я дуже вдячний Богові. Але також важливим є контекст – урочистість Пресвятого Серця Ісуса. Я думаю, що цим Бог хоче мені дати зрозуміти, що доручає мені місію показувати людям Його любов. Бо в Україні ми переживаємо зараз важкі часи. Люди втрачають будь-яку надію через втрату близьких і рідних на фронті, через загибель цивільних людей, включаючи дітей. Я побачив цю втрату надії в людей і думаю, що Бог хоче мені показати, що найбільше, до чого Він мене кличе, це йти до людей і давати їм цю надію. А яка може бути ця надія? Надія на життя вічне, надія на Христа, на Того, який захотів прийти в цей світ, захотів віддати своє життя, захотів ввійти в цю смерть і потім воскреснути, щоби дати нам це нове життя уже тут, на землі. Я думаю, що сам цей факт цієї урочистості й рукоположення під час цієї урочистості до цього кличе: давати надію на життя вічне, на Христа Милосердного».
Отцю Віталію двадцять вісім років. Він друга дитина у своїх батьків, і має ще трьох братів та чотири сестри. Батьки його належать до Неокатехуменальної Дороги. Розповідаючи про зародження свого покликання до священства, неопресвітер зазначає, що в юнацькому віці пережив «період дуже великого бунтаря», але пізніше наблизився до спільноти, до якої вже належали його батьки. Участь в регулярних зустрічах, організованих ректором семінарії Redemptoris Mater отцем Романом Греком, допомогла йому усвідомити одну важливу річ: «Я бачив, що не дивлячись на всі мої слабкості, на всі проблеми, на бунт та неприйняття себе самого, Бог постійно мене кликав». У сімнадцятирічному віці Віталія запросили на міжнародну конференцію в Порто-Сан-Джорджіо (Італія), на яку з'їжджаються майбутні семінаристи, які отримують мандат на навчання в одній із семінарій Redemptoris Mater, що діють в різних країнах світу. Віталія направили на навчання в семінарію у Київ. «В семінарії були різні моменти, – розповідає він, – але те, що мені найбільше допомогло, і що, власне, є фундаментом нашої формації, це спільноти, в яких ми живемо, формуємося, збираємося на Літургії. Там я також побачив, що Бог мене любить таким, яким я є, тому що брати ніколи мене не відкидали, навіть, коли краще пізнавали мене. І це мені найбільше допомагало».
Формування в семінаріях Redemptoris Mater має свою специфіку і включає як студії філософії та богослов’я, а також практику. В рамках такої практики Віталій здійснював служіння в Київсько-Житомирській дієцезії, а пізніше був направлений в Domus Galilaeae в Ізраїлі, що є центром навчання, духовних реколекцій та семінарів, створений і керований Неокатехуменальною Дорогою. Новопресвітер згадує цей час, коли він, з одного боку, пережив дуже велику кризу, але, з іншого боку, там він мав змогу щодня глибоко роздумувати над Святим Писанням.
Отець Віталій був рукоположений на диякона 26 жовтня 2024 року, після чого був на практиці в катедральному соборі святого Олександра у Києві. Оглядаючись на шлях свого покликання, молодий священник каже: «Я бачив дуже багато любові Бога до мене. Бачив свою невірність, і, натомість, бачив вірність Бога. І кожного разу, коли сумнівався, Бог допомагав мені словом, через форматорів, через катехистів. Я дуже вдячний Богові за покликання, щоби бути місійним священником, і маю надію, що Бог не дасть мені загубити цього покликання, щоби прагнути йти на ці місії, до яких він мене кликав і кличе».
В соборі Святого Петра поруч отця Віталія стояв його рідний брат Олександр, який допомагав йому вдягати священничий одяг під час пресвітерського рукоположення. Присутність брата, який також нещодавно став священником, мала для отця Віталія дуже велике значення. Між ними всього рік і місяць різниці у віці, і як у більшості братів і сестер, які є майже того самого віку, в дитинстві та юності в їхніх стосунках були конфлікти і неприйняття. Але, як зазначив отець Віталій, через Неокатехуменальну Дорогу Бог допоміг йому усвідомити, що Бог його любить, «і тому дав цього брата для навернення». «Бог дав нам прекрасний час примирення, – ділиться він. – Я пам'ятаю цей день, коли ми (і він, і я) були уже в семінарії, і їхали в одне паломництво в Іспанії. І Бог дав нам благодать розмовляти дуже щиро, просити пробачення і примиритися. І можу сказати, що це тільки діло рук Божих, що сьогодні ми можемо розмовляти, я радію за нього, а він за мене. Можемо бути щирі, говорити про наші труднощі, розмовляти. Це є чудо, яке мене дійсно зворушує. І тому я навіть не сумнівався, коли мусів вибирати священика, котрий би мене одягав на цих рукоположення».
Отець Віталій Дмитришин не міг не згадати про своїх батьків Павла й Ольгу. «Я дуже вдячний Богові за таких батьків, яких мені спочатку було важко приймати. Але я справді вдячний їм за те, що вони були відкриті на життя, що приймали мене, що віддали дуже багато своїх сил, своє життя просто щоби виховувати мене, і виховувати у вірі. Я їм дуже вдячний також за те, що були вірними Богові, коли Він їх кликав, щоби виходити і, як цей Авраам, залишати все і йти за Богом. Дякую їм за те, що були відкриті на життя, і я маю цей дар, просто скарб, мати так багато братів і сестер, за яких я дуже вдячний Богу».
