Сестри василіянки про відвідини сестер в Аргентині: досвід родинного тепла
Світлана Духович – Ватикан
Католицькі монаші чини та згромадження, а також спільноти мирян часто поєднують в собі людей з різних країн та континентів, стаючи таким чином місцем взаємного обміну досвідом, знаннями та духовною і культурною спадщиною, що є корисним не лише для самих богопосвячних осіб, але й для країн, в яких розташовані їхні спільноти. В час повномасштабної війни в Україні місцеві спільноти богопосвячених осіб чи мирян стали також осередками, звідки до їхніх співбратів та співсестер в різні куточки світу миттєво надійшла інформація про те, що відбувається, і прохання про допомогу. «Дорогі сестри, ця ніч пройшла спокійно», «Дорогі брати, хто може прийняти групу біженців?» – подібних повідомлень з України надходили мільйони. Закордонні співбрати і співсестри реагували без вагання: надсилали і дотепер надсилають гуманітарну допомогу, пропонують моральну і духовну підтримку, відкривають свої доми для тих, хто втратив свою домівку. З їхніх церков, каплиць і сердець до небес постійно лине молитва за мир в Україні.
Все почалося з бажання обмінятися досвідом
Думка про таке багатство, яке несуть ці спільноти як для Церкви, так і для всього суспільства, прийшла мені під час спілкування із трьома сестрами Чину святого Василія Великого, які в Україні здійснюють своє служіння у сфері освіти і які подорожували до Аргентини до своїх співсестер для обміну досвідом. По дорозі до Аргентини і назад вони мали коротку зупинку в Римі, де ми записали з ними інтерв’ю. Записавши два інтерв’ю – перед поїздкою і після – ми мали змогу побачити, наскільки ця подорож наповнила сестер відчуттям того, що навіть в далекій країні спільноти їхніх сестер стають простором родинного тепла.
«Ми сестри з України – сестра Тимотея Ковач, сестра Мартина Куніцька, сестра Катерина Стасик – зібралися в цю поїздку до Аргентини, – казала сестра Катерина, наймолодша з трьох, під час нашої першої зустрічі. – Наша поїздка триватиме приблизно три тижні. Ми бажаємо показати свій досвід праці з дітьми і з молоддю. Ми плануємо також розповісти нашим сестрам, і також людям, які там з сестрами співпрацюють, більше про Україну і про ситуацію в нашій країні. Бо багато запитують, як нам живеться, як впливають на нас протиповітряні тривоги, на наше духовне життя, на нашу працю з дітьми, яка потребує багато нашої уваги. Ще одна мета нашої поїздки полягає в тому, що ми будемо просити тих людей і наших сестер в Аргентині про молитву за нашу країну, бо зараз найбільша мета – досягнути миру, за що ми дуже переживаємо, молимося».
«Я працюю вихователем вже восьмий рік, а до цього три роки працювала в школі, – ділиться сестра Мартина, – і мені дуже цікаво, як сестри ведуть свою діяльність. Знаю, що вони працюють з дітьми від трьох до вісімнадцяти років. Для мене це нове і цікаве, і я би хотіла більше дізнатися про це, щоби в майбутньому, при потребі, я змогла застосувати це все у своїй діяльності».
Бути вихователями в час війни
Сестра Мартина звершує своє служіння на Закарпатті, в місті Перечин, де при спільноті сестер діє дитячий садочок. Сестра працює вихователькою в цьому закладі, який є філіалом державного садочку. Попри те, що Закарпатська область вважається найбільш безпечною, війна також залишає глибокі рани, як на тутешніх дорослих, так і дітях. «Батьки майже половини дітей, які виховуються в нашій групі, є на війні, – каже сестра Мартина. – Є дівчинка, батько якої загинув на війні. Практично, в кожній сім'ї, в родині хтось або є на війні, або був на війні і вже повернувся. Ці наслідки відчуваються: діти стали тривожними, вони хвилюються за своїх батьків».
«Ми стараємось створювати такі умови, щоб діти менше відчували цю тривогу», – додає сестра Тимотея, яка працює в дитячому садочку в Яворові на Львівщині. Також ми щодня о дев’ятій годині маємо вшановування пам'яті героїв, які загинули, хвилиною мовчання і співаємо Гімн України. Трошечки пробуємо про це говорити з дітьми на їхньому рівні, щоб вони це розуміли. Будує також те, що діти щодня моляться за воїнів, моляться за своїх батьків, моляться за те, щоб вони швидко повернулися з війни і закінчилася якнайшвидше війна».
Попри все, діти породжують надію
Попри те, що сестри Мартина, Тимотея і Катерина прибули з країни, де йде війна, їхні очі наповнені надією, яку дає як молитовне життя, так і перебування з дітьми. «Діти у Перечині дуже щирі, відкриті, життєрадісні, – розповідає сестра Мартина з усмішкою на обличчі. – Коли йдемо по дорозі і зустрічаємо своїх вихованців, випускників, вони завжди, навіть коли особисто не знають сестру, усміхаються, вітаються. Незважаючи на те, що йде війна, вони живуть своїм дитячим життям. Вони хочуть радості, підтримки, похвали і доброго слова. У нас в садочку є діти з проблемних сімей, і тому вони не завжди можуть отримати це все в сім'ї. В нас вони мають певну компенсацію того, що не могли отримати вдома. В п'ятницю вони завжди запитують: “Сестричко, а завтра ми знову йдемо в садочок?”. Я кажу: “Ні, завтра вихідний”. Але вони кажуть: “А ми прийдемо до вас. То нічого, що вихідний”».
Розповідати про війну в Україні
Наймолодша учасниця групи, сестра Катерина, мала завдання задокументувати через фото і відео поїздку сестер до Аргентини. Але також своїм співсестрам в цій південноамериканській країні та їхнім співпрацівникам вона мала намір показувати фотографії і відео ролики з їхнього життя в Україні: «Щоби вони побачили, що роблять діти в часі протиповітряної тривоги, особливо, коли над нами літають ракети, шахеди…. Завдяки цим наочним матеріалам будемо показувати, що в нас відбувається. Ми хочемо також показати, що українці не здаються і наскільки люди в Україні об'єдналися в молитві за мир».
«Хочу побажати слухачам і читачам, щоб ви завжди мріяли і вірили, що мрії здійснюються. І це дуже круто. Аргентина – це мрія мого життя. Перед вступом до монастиря я займалась професійно футболом, а Аргентина і футбол дуже пов’язані. І ось мрія здійснюється», – сказала сестра Катерина перед відльотом до Аргентини.
Враження від Аргентини: гостинність, гостинність, гостинність
Повертаючись з Аргентини до України, три сестри василіянки знову зупинилися в Римі і поспілкувалися з нами. Те, чого вони не очікували і про що не говорили в інтерв’ю перед поїздкою, – це те, що там, за понад дванадцять тисяч кілометрів, їх чекала родина: серед людей, більшість з яких вони ніколи не бачили, сестри відчули себе немов вдома. «Я дуже вражена гостинністю людей в Аргентині, – поділилася сестра Катерина, – особливо наших сестер василіянок і також отців василіян, які нам радо проводили різні екскурсії, приділяли дуже багато свого часу. І ця гостинність…коли я приходила в будь-який дім, в монастир, чи в школу, мене зустрічали так, немовби знали вже більше ста років. Це постійні обійми, поцілунки, вітання, побажання. Я відчувала тепло кожної людини, і радість та усмішка з мого обличчя ніколи не зникала».
Сестра Стасик додала, що в школах, які провадять сестри василіянки, «відчувалося, що це є щось, пов'язане з Україною», бо сестри вчили дітей трохи говорити українською, багато хто знав українські пісні.
Нарешті спокій, але, одночасно, хвилювання за людей в Україні
Перебуваючи далеко від рідної землі, де йде війна, сестри, з одного боку мали змогу трохи відпочити, навіть психологічно, але, з іншого боку, їхні думки линули до України. Вони хвилювалися, коли читали новини про повітряні тривоги. «Ми розуміли, що наші рідні і близькі є в небезпеці, – ділиться сестра Катерина. – І ми розповідали про це людям там в Аргентині, що в цей момент наші діти, а також багато дорослих спускаються в укриття, в бункери, щоби заховатися. Люди там відразу виявляли співчуття, вони хвилювалися. І я в цей час розуміла, що зараз отут я відчуваю безпеку, бо біля мене є люди, які готові підтримати. Наді мною – мирне небо, і я не боюся, що щось впаде згори. І можна спокійно побути наодинці з Богом, побути з своїми сестрами, побути з людьми, які потребували мого слова, і також я потребувала їхнього слова, їхньої підтримки».
Щедрість у прийнятті
Сестра Мартина також була надзвичайно вражена гостинністю і щирістю людей в Аргентині. «Коли ми прийшли, всі діти в школі зібралися на подвір'ї, – розповідає вона. – Вони підготували спеціальну програму привітання. Вони співали українські пісні, вони молилися за Україну разом з нами. Увесь колектив вчителів звернувся до нас своїм словом привітання. Це було настільки зворушливо, що сльози котилися на очі і відчувалася любов, їхня підтримка, співпереживання з нашим народом. Також вони говорили, що моляться завжди за нас, цікавилися, в який інший спосіб вони можуть ще нам допомогти, щоб швидше досягнути миру на нашій землі».
Новий досвід праці в школі
Під час відвідин трьох шкіл, які провадять сестри василіянки в Аргентині, сестра Мартина звернула увагу на те, що багато працівників є колишніми вихованцями сестер. Отож, було видно, як праця сестер впливає на виховання поколінь. Черниця також розповіла, що в місті Апостолес вони відвідали технічний коледж, яким також опікуються сестри, де діти за три роки можуть здобути фахову освіту. «В цій школі форма навчання вечірня, – зазначила сестра Мартина, – і воно триває до одинадцятої години вечора, бо в день студенти працюють. Для мене це було так зворушливо. Я собі подумала: “Не знаю, чи в нас в Україні є заклад, який до одинадцятої години ночі працює і де студенти можуть навчатися”».
«Вони співпереживають з нами»
Сестра Тимотея, пригадуючи свою розмову з молоддю та дітьми, яких зустрічала в школах сестер василіянок в Аргентині, зазначила: «Я відчула і побачила, наскільки вони переживають за Україну. Вони запитували про ситуацію в Україні, про те, як навчання проходить під час війни, тобто коли є повітряні тривоги тощо. Тобто, їм цікаво, їхні серця відкриті до України і вони співпереживають з нами. І навіть маленькі дошкільнята, які прибігали до нас, мабуть вони відчували, вони бігли від до нас, обіймали нас».
Час молитви і благодаті
Сестри Тимотея, Мартина і Катерина мали змогу також взяти участь у ювілейному паломництві Сестер Чину святого Василія Великого через Святі Двері базиліки Святого Петра, яку 10 квітня організувала Генеральна управа Чину. «Ця проща – це ще один подарунок для мене, – поділилася сестра Тимотея. – Це був дуже зворушливий момент, коли ми йшли разом з понад шістдесятьма нашими сестрами і молилися, випрошували Бога, насамперед, миру для України. Я відчула справжню благодать, мир у серці й любов. І хочеться це все повезти в Україну і роздати всім, кого я буду бачити». «Я дуже вдячна Богові за цей час, за цю можливість, за цей дар, – сказала зі свого боку сестра Мартина. – Я прошу Бога, щоби допоміг мені бути цим світлом для інших, бути прикладом і щоб Він діяв через мене так, як Він хоче. Дуже Йому дякую за все».
