Сестра Онуфрія Бачинська: для реабілітації потрібно лікувати і тіло, і душу
Світлана Духович – Ватикан
«Як суспільство, ми не були готовими до війни. Війна до нас прийшла несподівано, і ми просто почали в ній жити. Хтось дав на неї відповідь, так, як зміг дати. Хтось по сьогодні не розуміє, що робити, як відповісти на цей виклик. Я особисто починаю з професійної сторони, тому мені простіше: людина має травму, і я стараюся їй допомогти», – ділиться в інтерв'ю для ватиканських медіа сестра Онуфрія Бачинська зі Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії. Понад вісім років вона працює в реабілітаційному центрі “Вернигора-Модричі”, де від початку повномасштабної війни проходять відновлення також багато осіб, – військових і цивільних, – які отримали різного роду поранення та травми.
Виклики, які принесла повномасштабна війна
Реабілітація людей, які отримали фізичні, психологічні та духовні травми на війні, не є чимось новим для сестри Онуфрії: вона займається цим з 2014 року, коли почалася війна на сході України. «Але під час повномасштабного вторгнення збільшилися масштаби, – розповідає вона, – кількість людей з ампутаціями і особливо з контузіями дуже зросла. Змінилися і категорії людей, з якими я працюю. Якщо, наприклад, від початку війни з 2014 року не було дітей з мінно-вибуховими або вогнепальними пораненнями, то зараз їх багато, і робота з ними вимагає особливого підходу».
Окрім фізичної реабілітації, сестра служебниця надає духовну та психологічну підтримку сім'ям загиблих або зниклих безвісти воїнів, людям, які пережили російську окупацію, а також мешканцям прифронтових територій. Черниця зізнається, що коли вона допомагає людям оговтатися від травми, «вони більше відкриваються на Божу допомогу і Його присутність».
Допомогти людині віднайти свою цілісність
Черниця підкреслює, що для ефективності процесу відновлення дуже важливо сприймати людину цілісно, тобто як єдність духа, душі і тіла. «Бо коли є рани душі, – пояснює вона, – то вони відбиваються на тілі, і ні одна велика фізична рана не лишається без сліду на душі. І коли починаєш з людьми ці моменти пропрацювати, проговорювати, відкривати через молитву, тоді вони віднаходять цю свою цілісність».
Часто сестра Онуфрія чує запитання, які, насправді, звернені не до неї. «Коли людина жила своїми цінностями, і дуже часто мала певні моральні засади і ними жила, і коли в її життя увірвалася війна й покалічила чи її, чи рідних, то виникає запитання: “Чому? Я ж не був поганою людиною. Чому так сталося? Навіщо?” У мене немає відповіді. Я говорю їм про те, що Бог є живою особою, що “Він є присутній у твоїх стражданнях, Він із тобою у твоїх ранах”. Я можу навчити, як працювати зі шрамами, як підготувати кінцівку до протезування. Я можу допомогти відновити пам'ять, допомогти працювати з панічними атаками, відновити якісь фізичні властивості чи вади. Можу допомогти відновити, адаптувати будинок, допомогти адаптуватися в сім'ї. Але все решта може зцілювати і робити тільки Бог. І тоді людина починає відкривати особистий контакт з Ним».
Історія віднайдення дороги до Бога
Сестра Онуфрія згадує одного зі своїх пацієнтів – колишнього військовослужбовця, який отримав мінно-вибухову травму хребта на фронті і не міг ходити. «Перед тим, як потрапити до нашого центру, – розповідає черниця, – він провів вісім місяців у лікарні і перебував у стані сильного виснаження. Він приїхав до нас з твердою думкою, що якщо не встане і не почне ходити, то вчинить суїцид. Я розуміла, що він не жартує. З одного боку, я відчувала свою безпорадність, бо хотіла йому допомогти, але не знала як. Чи вірила я, що Бог може його зцілити і що він зможе ходити? Я вірила, бо Бог може діяти там, де ми безсилі. Але я також знала, що Бог може мати для нього зовсім інший план, якого я не розуміла. І я йому про це говорила. Я не переконувала його в тому, що його місія важлива, що його життя має сенс, бо він це вже чув. Він просто хотів стати на ноги. Я завжди просила моїх друзів-священників, моїх співсестер і мою родину молитися за моїх пацієнтів. Щодня вони молилися і за цього ветерана. Я теж молилася, бо не хотіла, щоб він загинув. Я ввіряла його Божому милосердю».
День за днем сестра Онуфрія бачила, як змінювався внутрішній світ ветерана. Він почав їсти, спати. Ставав сильнішим фізично і духовно. За порадою черниці він почав читати Святе Письмо, молитися Псалтир і говорити з Богом. «Він повернувся додому, і ми періодично спілкуємося, – розповідає сестра служебниця . – Він не почав ходити і, швидше за все, не буде ходити. Але час від часу він надсилає мені фотографії, де він в колісному кріслі разом з дружиною їде в театр та інші місця. Такі моменти я називаю закоріненням у Бозі, коли люди починають віднаходити особистісний контакт з Богом. І коли я стаю свідком таких моментів, я дуже вдячна».
Про найбільший біль
Сестра Онуфрія Бачинська підкреслює, що її «найбільшим болем, найбільшим розбиттям і на фізичному, на духовному, на емоційному і на психологічному рівні» є бачити, коли молоді люди мають мінно вибухову травму шийного відділу. «Дуже часто це чоловіки і молоді люди, які назавжди залежні від сторонньої допомоги, щоби поїсти, одягнутися, вийти гуляти, мати якусь діяльність, працювати, вчитися, – каже вона, – а в Україні бракує закладів, де би вони могли отримати допомогу».
В контексті того, що в Україні є багато людей, які внаслідок війни отримали поранення і різні травми, черниця закликає українців не відгороджувати себе від цих проблем «і не боятися проявляти доброту і людяність до тих, хто є поруч».
