Отець Андрій Зелінський: людяність першою отримує рани від війни
Світлана Духович – Ватикан
«З душпастирської точки зору, військовий капелан є відповідальним за Боже в людині, яка стоїть на захисті правди і добра», – зазначає в інтервʼю для ватиканських медіа отець Андрій Зелінський, ТІ, заступник керівника Департаменту військового капеланства при Патріаршій курії та радник Глави УГКЦ. Цими днями він перебуває в Римі, де бере участь у зустрічі військових ординаріїв та відповідальних за військове капеланство, організованій Радою Єпископських Конференцій Європи (ССЕЕ), що відбувається від 6 до 8 лютого 2025 р., а опісля доєднається до подій Ювілею збройних сил, поліції та органів безпеки (8 і 9 лютого).
Отче Андрію, в чому полягає завдання військового капелана і як воно змінюється в обставинах війни?
Формально військовий капелан відповідальний за задоволення духовно-релігійних потреб особового складу, тобто військовослужбовців і членів їхніх родини. Але з духовної, душпастирської точки зору, військовий капелан насправді відповідальний за Боже в людині, яка стоїть на захисті правди і добра. Я часто люблю формулювати місію військового капелана такими словами: бути поруч, аби прихилити небо до людини у військовому однострої, щоб вона не забувала про те, що вона також має місію: захищаючи інших, вона має також залишатися людиною. Бо кожна рана, – а війна це завжди про рани, інколи тілесні, інколи духовні, – кожна рана може кровоточити. Завдання капелана – подбати про ці глибші, внутрішні рани українського воїна, щоб вони загорілися якомога швидше.
Отче, що Ви вкладаєте в поняття залишитися людиною чи бути людиною? І чи це поняття потребує пояснення в контексті, в якому Ви й інші капелани здійснюєте служіння?
Мені здається, що людяність – це перша ціль, яку хоче знищити будь-яка війна, бо війна – це про інший бік людяності. Війна – це про хаос, війна – це про силу, про жорстокість і про насилля. І треба зуміти захистити людину, захистити людяне, а це означає захистити Боже в людині. Бо якщо ми з вами, як люди віри, сприймаємо людину як образ самого Творця, то, захищаючи людське, захищаємо Боже у світі людей.
І ось ця людяність, як на мене, першою отримує рани від війни. Дякую за запитання про пояснення, бо сьогодні ми доволі часто вживаємо термін «бути людиною», інколи навіть собі дозволяємо спекулювати ним, просто говоримо, ніколи не визначаючи, а що ж таке «бути людиною»? І в контексті війни це дуже важливо: надати чіткі координати нашій з вами людяності. Тож коли говоримо про людяність, говоримо про Божі сліди в створеному світі, дуже інтимні сліди, про Божу присутність, Боже втілення в створеному світі. У християнській теології існують деякі ознаки того божественного. В нашій богословській традиції говоримо про Бога як про істину. Ми говоримо про Бога як про абсолютне добро. Ми говоримо про Бога як про справедливий устрій. І ми, особливо в східній теології, говоримо про Бога як про красу, безмежну красу. Для мене бути людиною – це завжди про пошук істини, захист добра, боротьбу за справедливість і споглядання краси. Я вважаю, що всі ці чотири координати допомагають, зокрема, українському воїнові в умовах бойових дій, у першу чергу, не бути глибоко або безповоротно зраненими хаосом війни, захищають від розвитку ПТСР, наскільки це можливо. Але найважливіше, ці координати допомагають залишатися людиною. Тому важливо не втрачати з поля зору цих координат: шукати істину, обирати добро, боротися за справедливість, споглядати красу.
Чи ці координати, ці поняття є також прийнятними для людей, які вважають себе невіруючими? Бо капелани здійснюють служіння для не лише серед віруючих …
Кожна людина є образом Бога, чи вона вірить, чи ще поки не вірить, але у кожній людині живе божественне. Людина покликана до участі у Божій природі, до участі у Божому житті. Тому так, звичайно, це універсальні характеристики нашої людяності. А життя – це мандрівка, впродовж якої нам потрібно їх розвивати і доводити до досконалості.
Якими є найбільші виклики, з якими зустрічаються капелани у служінні тепер, під час війни?
Як я вже згадував, війна це завжди хаос. Але цей етап повномасштабної війни Росії проти України – це хаос таких масштабів, яких ми давно не бачили у світі, від кінця Другої світової війни. Тому, мабуть, найперший виклик – це насилля і жорстокість, які доводиться бачити. Але, по-друге, будучи громадянином двадцять першого століття, споглядати такого формату жорстокість, не лише фізичну, а інколи і моральну. Коли бачиш, як нівечиться правда, як нівечиться істина, як у світі навкруги люди можуть заперечувати те, що ти бачиш, бачити те, як люди можуть знецінювати людяність – мені здається, що це дуже і дуже серйозний виклик для людства, глобальний виклик для нашого часу. Ми в Україні це спостерігаємо на полі бою, коли ти бачиш дії, до яких вдається противник, і не лише проти українських воїнів, але також супроти власних військовослужбовців. Світ має це бачити, бо це не про якийсь просто конфлікт, це про рани для людяності, для цілої людської цивілізації. Це не може минути непоміченим, а якщо поміченим – не може залишати нас байдужими. Де б ми не були, на всій земній кулі: зранене людство, зранена людяність, рани людяності – рани Божі. І військовий капелан, мені здається, найбільш це відчуває, коли втрачає тих, ким дорожив, тих, які вчора були поряд, були його побратимами, його товаришами. Тому що тут формується щось дуже людське: дружба, товариські стосунки. А значить, якщо людське, то в ньому є і Боже. І, відповідно, втрачати – це, мабуть, один із найбільш відчутних наслідків для капелана.
Отче Андрію, останніми роками, особливо в час повномасштабної війни, відбувається інтенсивний обмін досвідом у сфері капеланства між Україною та іншими країнами світу. Ви також особисто часто зустрічається з відповідальними за капеланське служіння. Що б Ви могли сказати щодо відмінностей в різних країнах і чого ви одні в одних можете навчитися?
Як показує мій особистий досвід, – а як Ви згадали, це рівень відповідальних за військове капеланство, зокрема в Католицькій Церкві, і не лише в Католицькій – є, без перебільшення, бажання вчитися. Досвід, який сьогодні переживаємо ми, можливо, ще не настільки оформлений на інституційному рівні, нам може бракувати певних структур, які існують в інших католицьких країнах вже впродовж тривалого часу. Можливо, він ще не стільки осмислений і системно викладений у якихось дослідженнях, роботах – це згодом нас чекає. Але те, що сьогодні ми переживаємо на полі бою, те, що українські капелани сьогодні переживають, дивлячись в очі реальній, великій, жорстокий війні, досвід – це те, що мають сьогодні українські капелани і це те, чим сьогодні хочуть скористатися наші партнери й інші країни, які також цінують таку форму служіння.
Ювілейний рік, в якому перебуваємо, має тему «Паломники надії». Яким чином в обставинах війни, в дуже жорстоких, тяжких обставинах, людина втрачає надію? Що може привести до втрати надії і як, натомість, можна допомогти людині зберегти надію?
Щоб допомогти людині зберегти надію треба бути поруч із людиною. Бо коли навкруги стає темно, можна не помітити найважливішого у власному серці: можна не помітити Бога, Який готовий ділитися життям і Який готовий навчати чогось в контексті зраненого війною людства, в контексті болю. Для нас, для християн, залишається одне джерело надії: ми здіймаємо свій погляд на розп'яття. Там наша надія: прибитий, знищений, зруйнований, ніби мертвий, але завжди живий. І це те, що ми сьогодні маємо проповідувати зі своєї сторони на своєму полі бою всьому людству. Нам сьогодні боляче, ми сьогодні зранені, але, як говорить, як повторює Блаженніший Святослав: Україна бореться, Україна молиться, Україна стоїть. І, мабуть, це такий рецепт для надії: стояти, коли боремось за правду, коли боремося за людяність. Не втомлюватися. Для цього потрібно підставляти плече одне одному і молитися, пам'ятаючи, де джерело нашої надії.
