«Ангели радості» повертають усмішки дітям, які чують обстріли
Світлана Духович – Ватикан
Посеред болю і страху відкривати для українських дітей, які живуть у прифронтових селах і містечках, бодай маленький промінчик радості та викликати у них усмішку – це бажання стало місією для сестри Вікторії Андрущишиної зі Згромадження Сестер від Ангелів. Вже майже три роки разом із групою з тридцяти волонтерів черниця провадить проект “Ангели радості” Християнської Служби Порятунку. Майже кожні вихідні десяток з них сідають у мікроавтобус, який виїжджає з Житомира, долає тисячі кілометрів до населених пунктів на сході, півночі чи півдні країни, де, незважаючи на наближеність до лінії фронту, досі живуть сім'ї з дітьми. Група організовує для дітей та підлітків інтерактивні анімаційні шоу з іграми, співами і танцями, подарунками та солодощами.
До повномасштабного російського вторгнення сестра Вікторія працювала вихователькою в дитячому садку у Вінниці. Як і більшість навчальних закладів, на початку війни дитячий садок закрили на деякий час. «Діти – це моє життя», – з усмішкою каже сестра. Вона пригадує, що в перші дні війни, сидячи в бомбосховищі, вона думала, як полегшити емоційний тягар, який відчували діти в ситуації, в якій і дорослим важко дати собі раду. За допомогою інших волонтерів вона облаштувала на залізничному вокзалі міста кімнату для матерів і дітей, які вдень і вночі прибували потягами з найбільш постраждалих частин країни. Через кілька місяців кількість переселенців зменшилася, а дитячий садок, де працювала сестра Вікторія, тим часом знову відкрився. «Після роботи – розповідає вона, – ми з волонтерами ходили по різних гуртожитках, де були батьки-переселенці з дітьми, – а їх було дуже багато, – і ми організували для них майстер-класи. Але в мене було велике прагнення, створити якусь програму, яка би викликала в дітей великі позитивні емоції, щоб серед страху і болю, який вони переживають, давати їм промінчик радості. Ми це дуже гарно вже робили в садочку для наших дітей, створюючи для них казковий світ, в якому вони трохи менше відчували наслідки війни ззовні».
Так сестра Вікторія створила інтерактивну програму, яка спочатку мала назву “День народження Мінні Маус”, а потім “Ангельські пригоди”. «Зібравши групу волонтерів, – розповідає сестра, – ми почали їздити до дітей у різні села, бо там немає ні організацій, ні розважальних центрів. Я шукаю на карті маленькі села, шукаю контактні дані сільського голови або директора школи, і якщо вони погоджуються, то вони надають нам відповідне приміщення і збирають дітей».
Лише за минулий рік «Ангели радості» організували майже 100 заходів, в яких взяли участь понад п'ять тисяч дітей та підлітків. «Для мене це справді велике чудо, – ділиться наша співрозмовниці, – адже ми змогли це зробити без будь-якого постійного забезпечення. І це при тому, що кожного разу ми ризикуємо своїм життям. Кожен виїзд для нас – як останній. Ми ніколи не знаємо, чи повернемося, не знаємо, чи будемо продовжувати цю місію, але Бог завжди нас благословляє». На інтерактивному шоу, яке триває майже три години, дітей обов'язково супроводжує хоча б один з батьків. «Це важливо і з міркувань безпеки, – пояснює сестра Вікторія, – і тому, що ми також хочемо залучати батьків, адже найбільша радість для них – бачити, як усміхаються їхні діти».
Майже завжди батьки та місцева влада просять «Ангелів радості» приїхати знову. «Тому що часто на цих прифронтових територіях, – розповідає черниця, – ці свята, які ми організовуємо, є єдиною можливістю для дітей зустрітися після стількох років розлуки. Наприклад, коли ми їздили в Очаків, то діти перед тим не бачилися чотири роки, бо навчання відбувається онлайн, спочатку через пандемію, а потім – війну. Ті, хто пішов у перший клас чотири роки тому, ніколи не сиділи за партою, ніколи не були в групі. Це дуже страшно. Під час нашого свята була їхня перша зустріч. Батьки та вчителі плакали від радості».
Сестрі Вікторії та групі волонтерів не завжди вдається викликати усмішку на обличчях маленьких українців. Сестра пригадує одне із сіл Херсонської області, яке раніше було окуповане, а потім звільнене. У селі досі постійно чути звуки вибухів, і хоча ракети рідко падають безпосередньо туди, небезпека завжди присутня. Там панує атмосфера великої напруги і страху. «Коли ми були там на Різдво і співали колядки для родин, грали на барабанах та акордеоні, то ми не могли перекрити звуки цих вибухів. Найважче для мене було бачити, що жодна дитина не усміхається», – ділиться черниця, зазначаючи, що батьки, тим не менше, були дуже вдячні волонтерам: «Одна жінка сказала нам: “Ми задихаємося від цього болю, а ви були для нас, як ковток свіжого повітря”».
Незважаючи на заклики влади та зусилля неурядових організацій, сім'ї, серед яких – також і ті, що мають неповнолітніх дітей, залишаються жити в прифронтових зонах. Сестра Вікторія також часто запитує цих батьків, чому вони не виїжджають. Деякі з них пояснили, що на початку війни вони переїхали в інші частини країни, але через деякий час повернулися до своїх сіл, тому що з трьома або п'ятьма дітьми нелегко починати все спочатку. «У своєму селі, – пояснює черниця – вони мають свій куточок, свою хату, свій сад – щось своє. Це дуже важливо для людини. І з одного боку, вони живуть у страху, а з іншого боку, якщо протягом тижня-два не “прилетіло”, то і завтра не “прилетить”. І тоді людина просто живе цією надією». Сестра Вікторія Андрущишина пояснює, що в цих умовах «Ангели радості» роблять те, що можуть: приїхати до дітей, підтримати їх там, де вони перебувають і дати маленький промінчик надії на те, що інше завтра можливе. «Наші волонтери, – додає вона, – це звичайні люди, які мають сім'ї, дітей, роботу, і для того, щоб виконувати цю місію, вони часто беруть вихідний за свій рахунок і вирушають в дорогу, ризикуючи життям, щоб підтримати цих дітей, які набагато гірше, ніж їхнім власним дітям».
Діти та їхні батьки, до яких приїжджають «Ангели радості», окрім тривоги через обстріли, неможливості відвідувати школу і відсутності доступу до медичної допомоги, переживають різні психологічні травми через втрату близької людини. Сестра Вікторія також пережила це на власному досвіді: троє молодих хлопців, колишніх вихованців дитячого будинку сімейного типу, де вона працювала, і які стали для неї як діти, пішли добровольцями на фронт і не повернулися. Інші члени команди також переживають горювання. «Це дуже важкий досвід, – каже черниця, – але сьогодні майже кожна мати, яку ми зустрічаємо, проходить через це. І я вірю, що мій досвід також допомагає мені розуміти і підтримувати тих, до кого ми їдемо. Адже на наші свята ми часто запрошуємо дітей, чиї батьки – військові, деякі з них загинули, пропали безвісти або перебувають у полоні. Іноді матері психологічно не в змозі допомогти своїм дітям. Тому зустрічі, які ми проводимо з дітьми, як вони самі кажуть, є великою емоційною підтримкою для всієї родини. Спочатку діти дуже закриті і налякані, потім вони починають активно брати участь в інтерактивному шоу. Потім ми залучаємо і батьків. І ці батьки плачуть від радості, бо їхні діти усміхаються. І діти також радіють, коли бачать, що їхні батьки беруть участь в іграх.... Ми бачимо, як діти змінюються протягом цих трьох годин. І це дає нашій команді сили і натхнення долати всі перешкоди і, незважаючи на всі ризики, продовжувати їхати до дітей».
