杏MAP导航

Ewa Kusz

Що кажуть ? чого оч?кують в?д Церкви, в?д «людей Церкви» особи, як? в Церкв? зазнали кривди?

Важко дати на це запитання однозначну в?дпов?дь, оск?льки кожна з? скривджених ос?б ? ?накшою, ма? ?ншу ?стор?ю життя як до зазнано? кривди, так ? п?сля не?. Деяк? про свою кривду говорять тепер, ?нш? – через к?лька, к?льканадцять, а той ? через к?лькадесят рок?в оп?сля. В сво?й ?стор?? вони зустр?ли на сво?й дороз? когось, хто ?м допом?г, а ?нш? залишилися практично наодинц? з? сво?м стражданням.

Скривджен? особи говорять: деяк? голосно домагаються голосу, домагаються бути вислуханими, деяк? з почуттям сорому говорять в тиш? каб?нету психолога, або ж розпов?дають сво?м найближчим. Деяк? скривджен? волають, а деяк? промовляють сво?м мовчанням.

Те, що напишу – це спроба п?дсумувати голос людей, яких я супроводжувала, а також тих, кого попросила дати в?дпов?дь на запитання про те, чого вони оч?кують в?д Церкви.

По-перше, визнання того, що вони ?снують

Людина, яка постраждала, найперше потребу? в?дчути, що вона «?сну?», що ма? право на ?снування в сво?му болев?, пораненн?, кривд?.

Духовна особа, що як представник Церкви, нер?дко представлялася як «представник Бога», до тих, кого кривдила, ставилася як до предмету для використання, нищачи ?хню г?дн?сть. Нер?дко сво? вчинки пояснювала рел?г?йним зм?стом, або ж кажучи, що цього хоче Бог. Насл?дком цього було насильство, яке торкалося не т?льки т?ла та псих?ки, але насильство, що торкалося п?д?рунтя ?снування як особистост?, ставши нищенням «Божо? дитини», нищенням досв?ду Бога-Любов? в тих, кого в?н кривдив, знищення в них досв?ду Церкви як сп?льноти, адже ко?лася кривда, як?й н?хто не запоб?г ? на яку н?хто не реагував. Тож постраждал? оч?кують того, що Церква, в як?й спод?яно кривду, визна? ?? не як гр?х винуватця, якому належить вибачити, але як злочин, жертвами якого стали скривджен? особи.

Скривджен? особи, оч?кують, аби, насамперед, бути вислуханими в сво?му бол?, гн?вов?, безпорадност?. ?нод? й у сором? й пост?йному запитуванн? себе про те, чи це точно, що не вони ? винуватими. ?нод? в агресивних обвинуваченнях. Чекають того, що коли прийдуть, то будуть прийнят? з турботою як ОСОБИ, як? говорять про рану, завдану не т?льки ?м, але також ус?й церковн?й сп?льнот?. Вони не хочуть, аби до них ставилися лише як до прохач?в, як? порушують «святий спок?й», як до зловмисник?в, чи, ?нод?, як до тих, як? д?ють проти Церкви. Постраждал? оч?кують того, щоб не лише бути «правильно» прийнятими, зг?дно з р?зними правилами, бо приходячи, приходять до сп?льноти Церкви, а не т?льки до належно функц?онуючо? церковно? ?нституц??. Скривджен? хочуть мати право на те, щоби висловити так як ум?ють той б?ль, те страждання, яке нер?дко глибоко приховували протягом багатьох рок?в. Оч?кують не повчань, а прийняття.

Т?, як? були скривджен?, чекають справедливост?, вони хочуть, аби було ч?тко сказано, хто ? винуватцем, а хто – постраждалим. Вони хочуть, аби це почули також ?нш?, т?, як? захищають обвинуваченого священика, ?хнього кривдника, неодноразово обвинувачуючи тих, кого в?н скривдив, бо н?хто не сказав ?м правду, бо часом через безпорадн?сть, а ?нод? через неправильне розум?ння «захисту» Церкви, обрано мовчання, н?би правда про злочин, про зазнану кривду, мала би похитнути «в?ру найменших». Скривджен? оч?кують, що той, який ?х скривдив, отрима? справедливе покарання, бо т?льки це буде для нього шансом зм?нити свою повед?нку, навернутися. Постраждал? хочуть бути суб’?ктом церковного процесу, п?д час якого судять кривдника. Бо сьогодн? обвинувачений священик ма? б?льше прав, яких позбавлена постраждала особа, через що до знову не? ставляться як до чогось неважливого, н?би це ?? не стосу?ться.

Постраждала в Церкв? особа хоче мати право вибору – залишитися в н?й чи в?д?йти. Вона хоче сама обирати, яка ?? дорога. Вона не потребу? повчань про те, якими повинн? бути ?? стосунки з Богом, це вже зробив той, який ?? скривдив. Вона оч?ку? пошани до свого вибору. Досв?ду прийняття, зрозум?ння, пошани, ч?ткого називання того, хто ? кривдником, а хто допомага? в зц?ленн?, особливо, також з уст церковного настоятеля.

По-друге – шанування часу «зц?лення»

Поранен? особи хочуть зц?литися. Для цього вони потребують часу й допомоги. Вони не хочуть, аби ?м накидалося чи заздалег?дь визначалося, хто повинен допомагати. Вони хочуть обирати сам?. Якщо потребуватимуть кошт?в на послуги психолога чи юриста, то хочуть мати право отримувати таку допомогу.

Т?, як? залишаються в Церкв?, запитують про наявн?сть приготованих священик?в, як? б супроводжували ?х на дороз? до зц?лення також ? в духовн?й сфер?, чи не будуть вони черговими кривдниками. Можливо, вже не через сексуальн? зловживання, але через нав’язування сво?? духовност?, сво?? рел?г?йност?, в?дправляючи до екзорциста, чи також примушуючи пробачити. Вони не хочуть, аби черговий священик ?м що-небудь нав’язував, бо вже зазнали цього в?д свого кривдника, який через те, що вчинив ? казав, накинув св?й викривлений образ Бога, духовност?, рел?г?? та Церкви. Вони не хочуть, аби те саме чинили ?нш? п?д виглядом чинення добра ? допомоги для них. Вони потребують часу для л?кування сво?х ран.

Скривджен? люди потребують ?ншо? людини, яка допоможе ?м отримати досв?д стосунк?в, як? не кривдять. Священик-кривдник використав ?хню дов?ру, беззахисн?сть ? в?дкрит?сть на ?ншого. Тепер до «?ншого» вони п?дходять з недов?рою. Церква стала м?сцем кривди, тому вони запитують про те, чи в н?й ? м?сце також на те, щоби зц?люватися. Чи ? в н?й м?сце для них. Тим б?льше вони ? чутливими до нещирост?, недов?ри, до роздум?в про те, що з ними робити, як до них ставитися, яке м?сце призначити ?м у церковн?й ?нституц??, щоб не були для ?нших «скандалом». Вони хочуть Церкви, яка ? мат?р’ю, а не лише вчителькою. Прагнуть Церкви, в як?й мають право перебувати та зц?люватися зг?дно з власним ритмом.

Постраждал? оч?кують того, що сп?льнота, в як?й душпастирем був ?хн?й кривдник, також отрима? допомогу, бо теж ? «жертвою», пораненою злочином свого душпастиря.

Скривджен? в Церкв? особи не хочуть на етап? свого оздоровлення вчергове розпов?дати про свою кривду, щоби «давати св?дчення», бо для них це знову ? поверненням до «пекла». Був час, коли вони хот?ли, часто по багатьох роках, «викинути» це ?з себе, коли хот?ли про це розказати, але приходить час, коли вже не хочуть до цього повертатися саме для того, щоби зц?люватися. Не йдеться про те, щоб забути, бо забути не вдасться, але вони хочуть прямувати дал?, а не топтатися на м?сц?.

По-трет?, щоб ?хн?м досв?дом скористалися

Постраждал?, чи, радше, thrivers (т?, як? зц?люються), на сво?му черговому етап? ? тими, що здолали довгий шлях зц?лення ? спроможн? з? сторони подивитися на св?й досв?д. Тому вже ? здатними п?дказати, де ? помилки, де слабк? сторони, через як? дос? трапля?ться так, що священики надуживають неповнол?тн?ми та беззахисними. Де ? упущення у священичому формуванн?, в стосунках м?ж священиками, через що духовна особа шука? в юних особах сво?х партнер?в чи партнерок. Вони можуть п?дказати, що саме в культур? та структурному вим?р? Церкви сприя? тому, що чергов? особи стають жертвою зловживання. Можуть п?дказати, як допомагати скривдженим особам ? як? помилки ще робить Церква, допомагаючи ?м. Можуть, врешт?-решт, п?дказати як разом сп?втворити б?льш «людяну», а не лише ?нституц?йну Церкву. Можуть п?дказати, як людям, скривдженим у Церкв?, говорити про Бога, Який був св?дком ?хньо? кривди. Вони мають знання, що виника? з ?хнього досв?ду – досв?ду кривди, але також досв?ду тривалого процесу зц?лення. Можуть п?дказати, як вигляда? дорога зц?лення, бо вони вже пройшли нею знають те, чого не знали попередн?х етапах.

Чи як Церква хот?тимемо ?х почути?

Я пробувала передати те, що почула як оч?кування в?д р?зних людей, скривджених у Церкв?, на р?зних етапах ?хнього «зц?лення». Кожен з них звертав увагу на к?лька найважлив?ших для себе аспект?в. Правдопод?бно, таких оч?кувань можна повиписувати ще б?льше, вислухавши ?нших. Роками супроводжуючи людей, як? були скривджен? як духовними, так й ?ншими особами, я переконана, що для того, аби ?х голос був насправд? «почутим», потр?бне глибоке перетворення Церкви, яка неодноразово займа? наставлення добре д?ючо? рел?г?йно? ?нституц??. Однак, у Церкв?, яку сприйма?ться лише як «?нституц?ю», правдопод?бно, ?снуватиме можлив?сть належним чином заявити про сексуальн? зловживання, ?снуватимуть добр? кодекси повед?нки щодо неповнол?тн?х, але не т?льки не буде можливим в?дпов?сти на волання постраждалих, але й не буде фактичного дбання про те, щоби б?льше н?хто не був скривджений: будь-яким способом, ? не т?льки духовними особами. В?дмовившись в?д культури «могутност?», нав?ть культури правильного управл?ння, нам потр?бно показати образ Бога, Який ? Любов’ю, Який ? н?жним, а також образ Церкви, яка пригорта?. Може варто замислитися над тим, чи голос скривджених ? покинутих не ? пророчим голосом, який може допомогти нам у наверненн?.

Ева Куш ? психотерапевткою, членом Польсько? Асоц?ац?? Псих?атр?в, а також оч?льником Катов?цько? секц?? Асоц?ац?? Псих?атр?в Католик?в. Вона була спостер?гачем п?д час XII ? XIII Асамблей Синод?в ?пископ?в у Рим?. В 2012 роц? брала участь ватиканському симпоз?ум? «Прямуючи до оздоровлення та оновлення». Була сп?взасновницею Центру Захисту Дитини при ?гнат?янськ?й Академ?? в Краков?, в якому в?д 2014 року ? В?цедиректором, в?дпов?дальним за навчальну програму.