В?йськовий медик В?ктор?я: я н?де так не в?дчувала Бога, як на сход?
Св?тлана Духович – Ватикан
«На фронт? я не зустр?чала людей, як? ? нев?руючими. Кожен в?рить у щось. Саме в?ра п?дтриму? тебе у всьому цьому хаос? в?йни, болю, страждань ?, можливо, нав?ть розчарувань. Але важко пояснити, як д?? Господь. Це в?дчува?ться серцем. Особисто я багато раз?в пересв?дчувалася ? бачила, як Господь ряту? ? в?руючих, ? нев?руючих людей, н?би промовляючи через певн? обставини: “Я тут, Я тебе не покинув”», – зазнача? в ?нтерв'ю для ватиканських мед?я 30-р?чна В?ктор?я, яка вже два роки служить в?йськовим л?карем ? займа?ться евакуац??ю поранених солдат?в з фронту. П?д час коротких перерв у служб? молода укра?нка ?здить з? сходу кра?ни до Ки?ва, щоб складати ?спити в медичному ун?верситет?, де вона навча?ться на останньому курс?. До ун?верситету вона зак?нчила медичне училище, а пот?м працювала в терапевтичному в?дд?ленн? одн??? ?з ки?вських л?карень.
Св?доме р?шення залишитися ? допомагати
На початку повномасштабно? в?йни В?ктор?я перебувала в столиц?, ? в той час, коли багато хто ви?жджав з м?ста, В?ктор?я прийняла р?шення залишитися. «Я розум?ла, що все одно вс? не ви?дуть, – пригаду? вона. – Насамперед, залишаться люди, як? мають певн? ф?зичн? обмеження, або не можуть ви?хати через як?сь певн? обставини свого життя. Але залишаться також наш? в?йськов?, яким буде потр?бна медична допомога. ? оск?льки я за осв?тою медик, я вир?шила залишитись у Ки?в?. У мене не було багато часу на роздуми, але це було св?доме р?шення».
Докладати вс?х зусиль, щоб рятувати життя
На передов?й молода ж?нка працю? у склад? ек?пажу, що склада?ться з вод?я та медика. «Нас т?льки дво?, тому що медик?в, насправд?, дуже мало ? ек?паж?в, в?дпов?дно, також мало», – зауважу? наша сп?врозмовниця, додаючи, що в реан?мац?йних ек?пажах ? третя людина – анестез?олог. В?ктор?я час в?д часу працю? в таких ек?пажах, але «робота реан?мац?йного ек?пажу надзвичайно складна ф?зично». «Наприклад, ми при?жджа?мо в певне м?сце, – розпов?да? вона, – забира?мо складного пац??нта, який на штучн?й вентиляц?? легень, в?н несв?домий. Ми його веземо в госп?таль, де йому надають повноц?нно допомогу. ? повертаючись назад до м?сця нашо? дислокац??, в нас вже знову може бути ви?зд. Дорога туди ? назад трива? в?с?м годин, тому ф?зично це важко ? ми час в?д часу робимо ротац??: хтось на реан?мац??, а хтось на стаб?льн?ших пац??нтах. Хоча на в?йн? такого поняття як “стаб?льний пац??нт” не ?сну?, тому що насправд? кожен пац??нт, якого ми забира?мо, може стати нестаб?льним в дороз?. Тому кожного разу це в?дпов?дальн?сть, щоразу це робота, це викладання на повну, тому що ?накше ми не вряту?мо життя. Ми мусимо рятувати життя людей ? дякувати тим в?йськовим, завдяки яким ми можемо вчитися ? можемо продовжувати сво? життя тут».
В?ктор?я додала, що ?нод? ?х викликають також забирати цив?льних людей. Наприклад, нещодавно вони евакуювали з Лиману л?тн?х людей, як? потрапили п?д обстр?л.
Перший день. Перший важкий досв?д
В?ктор?я дуже добре пам'ята? св?й перший день служби в зон? бойових д?й, який назива? «В оч? смерт?». Вона була у склад? реан?мац?йно? бригади. ?х викликали до 21-р?чного чолов?ка, який був вод??м карети швидко? допомоги. З парамедиком на борту вони потрапили в авар?ю, бо як це часто трапля?ться на фронт?, були змушен? ?хати на висок?й швидкост?. Це сталося в Бахмут?, коли м?сто ще не було окуповане рос?янами. Вод?й був ?ноземцем, який прибув в Укра?ну як доброволець. «На жаль, у хлопця були травми несум?сн? з життям, – розпов?да? медик. – Реан?мац?йна бригада, вс? ми дуже старалися зберегти його життя. Ми понад тридцяти хвилин, що ? б?льше, н?ж передбача? протокол, стаб?л?зували його, допомагали вс?м, чим могли. Але, на жаль, цього хлопця неможливо було врятувати. Ви зна?те, я була остання, хто вийшов з реан?мац??. Я йому закрила оч? ? в?ддала його у милосердя Боже. ? я дякую тому чолов?ку, який при?хав до нас. Я помолилася за нього, щоб Господь його прийняв до Себе за те, що В?н зробив таку велику жертву. Бо це, насправд?, дуже велика жертва при?хати з ?ншо? кра?ни ? загинути тут як герой».
Коли Бог промовля?: «Я тут»
Цей болючий досв?д був першим для молодо? л?карки, але, на жаль, не останн?м. Пережити ц? моменти ?й допомага? глибока в?ра. «На фронт?, – д?литься вона, – я не зустр?чала людей, як? ? нев?руючими. Кожен в?рить у щось. Саме в?ра п?дтриму? тебе у всьому цьому хаос? в?йни, болю, страждань ?, можливо, нав?ть розчарувань. Але важко пояснити, як д?? Господь. Це в?дчува?ться серцем. Особисто я багато раз?в пересв?дчувалася ? бачила, як Господь ряту? ? в?руючих, ? нев?руючих людей, н?би промовляючи через певн? обставини: “Я тут. Я тебе не покинув”».
В?ктор?я по-особливому усв?домила ц? слова Господа, коли сама потрапила в авар?ю. Вона розпов?да?, що перед тим переживала пер?од духовно? сухост?: в?дчувала себе дуже втомленою через велику завантажен?сть на робот? ? не була в змоз? нав?ть молитися. Занурена в цю виснажливу щоденну рутину, вона могла лише промовляти в думках: «Боже, де ти?». Одного разу, повертаючись з евакуац?? важкопораненого, машина швидко? допомоги, в як?й вона ?хала разом з вод??м, потрапила в автокатастрофу: вод?й не вписався в поворот, ? машина к?лька раз?в перекинулася. «Я лише пам'ятаю, що все навколо оберталося, – розпов?да? В?ктор?я, – ? машина зупинилася колесами доверху, але я стояла прямо на ногах. З ц??? машини мене витягнули без ?дино? подряпини, без ?дино? крапл? кров?. Машина була наст?льки з?гнута, що не п?длягала ремонту. ? кр?м того у нас в капсул? стояв кисневий балон, який м?г в будь-яку хвилину вибухнути через великий тиск, який склався в машин?. ? коли мене витягнули з ц??? машини, я так молилася, як н?коли ран?ше. Я казала Богу: “Дякую Тоб? за той досв?д, через який Ти мене пров?в”. Бо через цей досв?д Господь мен? сказав: “Я тут. Бачиш, що з тобою могло би статися». В мене було таке враження, що н?би янголи мене поставили на ноги в ц?й авт?вц?. В мене лише були забит? грудн? м'язи ? все. ? я ? м?й вод?й – ми вийшли жив? ? неушкоджен?. Найперше, що я зробила, це п?шла до храму в Краматорську, ? я дякувала Богов? за те, що В?н мене врятував».
Набагато б?льше, н?ж протоколи
В?йськов? л?кар? та парамедики повинн? виконувати свою роботу швидко та ефективно, адже вони не лише борються за життя ?нших, але й ризикують власним. Вони мають протоколи, яких повинн? дотримуватися, щоб рятувати життя, але часто перевершують прописан? вимоги. «Погляд в оч?, добра посм?шка, слово п?дбадьорення – це реч?, як? не прописан? в протоколах, – розпов?да? молода л?карка, – але вони ? нев?д'?мною частиною мо?? щоденно? роботи. Часто пац??нти тримають мене за руку, особливо т?, хто отриму? травми очей: осколков? поранення чи х?м?чн? оп?ки очей. Нав?ть не можу передати, наск?льки це для них важливо. Я пригадую одну таку евакуац?ю, коли ми везли в?йськового до Дн?пра. Ми ?хали приблизно чотири години. Пац??нт мене тримав за руку, ? коли я забирала руку, щоб зробити укол ?ншим пораненим, як? були в машин?, в?н просто починав дуже хвилюватися ? питав: “В?ктор?я, де Ви? Я хочу в?дчувати Вашу руку”».
Для В?ктор?? важливо залишатися людиною у вс?х обставинах ?? життя, також ? тод?, коли вони евакуюють з? сх?дних рег?он?в цив?льних людей, як?, наприклад, не п?дтримують проукра?нську позиц?ю. «Але все одно тих людей я стараюсь везти з любов'ю, – каже вона, – тому що, можливо, вони в серц? зм?няться, можливо, для них це буде таке маленьке натхнення, що “до мене тут добре ставляться”. Тому я дякую Богу за вс?, можна так сказати, хорош? евакуац?? ? складн? евакуац??, тому що через складн? евакуац??, через складних людей, з якими ти зустр?ча?шся, Господь зм?ню? тебе, да? тоб? можлив?сть б?льше розвиватися в терпеливост? ? частково зм?ню? когось».
Б?ль втрати ? молитва
Хоча В?ктор?я намага?ться дивитися на страждання через призму в?ри, ?й ?нод? важко зрозум?ти волю Господа. «Звичайно, мен?, як людин?, ?нколи, важко зрозум?ти, чому все склалося так, чому молода людина в?д?йшла до Господа. Тому я прошу Бога: “Дай мен? мудрост?, дай мен? сили прийняти це”, ? В?н да? мен? силу. Хай не в?дразу, не в той же день. Можливо, через тиждень чи два, але приходить прийняття того, що так мало скластися, що така Господня воля ? такий Господн?й задум».
Молода л?карка говорить про ц? важк? теми з власного досв?ду: вона втратила на в?йн? свого двоюр?дного брата, якому було двадцять в?с?м рок?в ? з яким вони були немов р?дн? брат ? сестра. «Для мене було надзвичайно важко прийняти це, – д?литься вона, – але через певний пер?од часу, я сказала слова, як? я н?коли не думала, що я скажу: “Боже, Ти милосердний ? Ти зна?ш, кому краще зараз ? кому п?зн?ше прийти до Тебе”. Якщо б не в?ра ? над?я в те, що так буде краще, я б, скор?ш за все, не змогла це прийняти ? не витримала б цього досв?ду».
В?днайшовши в молитв? силу прийняти таку важку д?йсн?сть, В?ктор?я хоче д?литися сво?м досв?дом з ?ншими, хто пережива? горювання: «Я просто прошу тих людей, як? ц? чують слова, прийняти Господню волю, яка б ця воля не була, прийняти ? молитися. Якщо ти не можеш прийняти, молися за те, щоб Господь дозволив тоб? прийняти Його волю, за те, щоб ти в?дчув чи в?дчула цей мир в серц?».
Над?я – у д?яльн?й в?р?
Для багатьох з тих, кого В?ктор?я зустр?ча? ? чи? життя ряту?, вона ? променем св?тла. А де вона сама бачить ц? промен? св?тла? Де бачить над?ю в кра?н?, яка вже б?льше трьох рок?в щодня прокида?ться в?д звуки ракет, безп?лотник?в ? вибух?в бомб? «Для мене, – каже вона, – проблиски над?? ? в наш?й в?р?. Я в?рю, що у кожн?й людин? Господь пос?яв ту зернину Себе ? Сво?? над??. ? я в?рю, що у нас, в кожному нашому серц? ? проблиски в?ри ? над??. А в?ра спонука? д?яти. Наприклад, я говорю за себе: я в?рю, що Укра?на переможе, тому я ?ду на сх?д, я допомагаю рятувати життя ? роблю в?д себе все, що можу. Якщо ? маленькою краплею в мор?, то я дякую Богу. ? я в?рю в те, що Укра?на наша буде в?льною ? буде незалежною, буде в?льною в?д агресора. Я в?рю, що вс? т? люди, яких я евакуюю, до?дуть додому живими ? здоровими. Я в?рю, що ?хн? с?м'? будуть неймов?рно щаслив?, коли отримають зв?стку, що ?хн?й батько, брат, мати чи хто ?нший, жива чи живий. Я в?рю в те, що Господь провадить кожного з нас ? д?? через кожного з нас».
«Для Бога нема? неможливих речей»
Тим, хто шука? спос?б, як допомагати ?ншим, чи хоче стати парамедиком або просто волонтером, молода укра?нка радить “озбро?тися силою в?ри”. «Коли ми ?здили на важк? завдання, – д?литься вона, – ? наше авто ?хало на велик?й швидкост?, у мене в кишен? була вервиця ? все, що я могла на той час молитися, це було: “?сусе, дов?ряю Тоб?, ?сусе, дов?ряю Тоб?”. Тому хочу сказати, що озбро?вшись силою в?ри, ви зможете все. Ви зможете нав?ть те, що ви дума?те, що для вас неможливо. Бо, пов?рте, для Бога нема? неможливих речей. З? сво?? людсько? точки зору я думала, що я не зможу. Я наст?льки слабка людина, що я н?коли би не змогла зробити цього сама, якби Господь не подарував цю мил?сть ? цю допомогу. Бо я н?де так не в?дчувала Бога, як на сход?, бачачи розруху, смерт?, страждання. Ти в?дчува?ш цю силу в?д Бога, але т?льки коли ти в?риш. Господь через в?ру творить велик? чудеса, велик? зц?лення ? да? велик? дари. Тому я щиро бажаю кожн?й людин?, яка бажа? себе реал?зувати, але не зна?, як, озбро?тися силою в?ри, бо Господь робить неймов?рне».
