Дв? подруги ?з Сумщини: щоб пережити горе, людин? потр?бна людина
Св?тлана Духович – Ватикан
Юля Орленко ? Людмила Ялова родом ?з Сумщини, але ?х ми зустр?ли в Рим?. «Останн? 25 рок?в, мабуть, я живу в Ки?в?, – розпов?да? Людмила. – Зараз до Риму я при?хала з Ки?ва. Я гештальт-терапевт [ред. гештальт-терап?я – це один ?з напрямк?в психотерап??], я працюю з дорослими ? з п?дл?тками. Чому я в Рим?? Я при?хала до сво?? подруги Юл?. Ми з одного м?сця. Ми товаришу?мо вже, мабуть, б?льше 25 рок?в, ? ще до в?йни в мене була така традиц?я, що я раз в р?к при?жджала до Риму. Я дуже люблю цю кра?ну. Мен? зда?ться, що ми, укра?нц?, чимось под?бн? з ?тал?йцями: любов до життя, гостинн?сть, любов до ?ж?, любов до краси, до родини, ?стор?я». «Я живу в Рим? пост?йно вже в?д 2004 року, – каже Юля. – Що мене привело до Риму? Спочатку я хот?ла вивчити ?тал?йську, пот?м деякий час жила в Ки?в?. Там сп?впрацювала з ?тал?йцями, а пот?м все ж таки вир?шила повернутися до Риму, бо тут я знайшла св?й д?м, тобто тут в?дчуваю себе вдома. Я дуже довго працювала в ав?акомпан??, яка займалася приватними рейсами, тому в мене завжди була практика з туристами з мо?? кра?ни. Тепер я працюю в ?нш?й компан??. Це напрямок ?Т, ? у нас платформа, де ре?струються адвокати, р?зн? фах?вц?. В компан?ю мене брали, коли потр?бн? були сп?вроб?тники, як? займалися на м?жнародному р?вн?, щоб зв'язувалися з цими юридичними конторами. На наш?й платформ? заре?строван? також ? укра?нськ? контори».
«Людин? потр?бна людина»
В час в?йни зустр?ти за кордоном сво?х земляк?в – це нагода для того, щоб розд?лити т? сам? почуття: майже пост?йне хвилювання ? б?ль, як? часто ?ноземцям важко зрозум?ти. Наш? сп?врозмовниц? под?лилися сво?м досв?дом того, як вони справляються з? стресом, пов’язаним з в?йною: Людмила в Ки?в?, де часто лунають сирени протипов?тряно? допомоги, а Юля далеко в?д в?йни, але де ?нод? уява створю? ще страшн?шу в?д реальност? картину того, що може в?дбутися з р?дними в Укра?н?.
Людмила у сво?й прац? як психотерапевт щодня торка?ться болю ? страждань ?нших людей. Невже це не обтяжу? ще б?льше? «Як би це не було парадоксально, – каже вона, – але коли п?сля початку повномасштабного вторгнення я в?дновила практику з кл??нтами, (бо перш? два м?сяц? я не працювала, просто ф?зично не могла), то коли я знову почала працювати, мен? нав?ть стало легше. Тому що людин? потр?бна людина. Терап?я, насамперед, – це просто людська зустр?ч: це людина зустр?ча? ?ншу в гор? ? в бол?. ? тим б?льше, якщо ми живемо в одному контекст? з? сво?ми кл??нтами. В перш? дн? в?йни я не могла працювати, бо я сид?ла в п?двал? з друзями в Ки?в?. Один м?й кл??нт сид?в в окупац?? в погреб?, ? ми просто переписувалися. Не можна сказати, що це була класична психотерап?я, бо в етичному кодекс? це не прописано. Але в етичному кодекс? не врахована в?йна. ? тому терап?я – це людина. Ми сид?ли в дитячому садочку, ? там було близько тридцяти д?тей. ? хтось з мо?х кл??нт?в мен? запропонував, що привезе ?жу, ? я подумала: “Це ж кл??нт, етика, етичний кодекс…”. А пот?м сиджу ? думаю: “Нас завтра може не бути”. ? те, що робить нас людьми, ? загалом те, заради чого терап?я ?сну?, це про емпат?ю, про те, щоб бути людиною поруч з ?ншою людиною. Тому, з одного боку, ?нод? важко витримати чужий б?ль, бо в?н занадто великий, щоб пропустити через себе. Але я думаю, що це нас ? вряту?, щоб ми не “заморожувалися”, а починали проживати цей б?ль, а не впадали в депрес?ю, не анестезувалися алкоголем чи р?зними ?ншими речами. Але проживати цей б?ль можна т?льки поруч з людиною».
Волонтерство у пед?атричн?й л?карн?
Правдив?сть цього висновку п?дтверджу? також досв?д Юл?. Рос?йське вторгнення в Укра?ну спричинило в не? хвилювання ? шок, попри те вона продовжувала ходити на роботу, але не могла н? з ким розд?лити сво? емоц?? ? почуття. «Ми багато допомагали, – розпов?да? вона. – Вс? мо? друз? ?тал?йц? при?жджали, привозили медикаменти, тощо. Нав?ть в аптец?, де я пост?йно обслуговувалась, запитували, що можуть дати ? куди передати. Але я повн?стю зг?дна з тим, що для того, щоб просто вижити, це треба прожити. Мен? стало трохи легше, коли я почала виходити, почала розмовляти про це з людьми. Звичайно, мен? було нелегко, бо, по-перше, вс? люди ставили багато запитань, вони хот?ли знати зв?дти ?нформац?ю, як там люди це переживають, що ?м потр?бно, як можна допомогти, чи можна комусь тут потр?бна допомога».
П?сля певного пер?оду, коли Юля збирала гуман?тарну допомогу ? в?дправляла ?? в Укра?ну, вона зрозум?ла, що може бути б?льше корисною сво?ми профес?йними навиками та досв?дом як перекладачки. Тому вона написала лист до Ватикансько? пед?атрично? л?карн? “Bambino Gesù”, запропонувавши ?м свою допомогу. Цей медичний заклад ? найб?льшою дитячою пол?кл?н?кою та досл?дницьким центром в ?вроп?, ? завжди прийма? дуже багато маленьких пац??нт?в з усього св?ту. Станом на лютий 2024 року понад 2500 неповнол?тн?х з Укра?ни пройшли л?кування у ватиканськ?й пед?атричн?й л?карн? в?д початку повномасштабно? в?йни. Юля ? дос? ? волонтером у в?дд?ленн? швидко? допомоги в ц?й л?карн?, а на початку 2022 року, коли з Укра?ни щодня прибували д?ти, ?? допомога, як ? ?нших волонтер?в, була незам?нною. «Звичайно, може здаватися, що моя допомога незначна, – д?литься вона, – але коли укра?нськ? мами чують р?дну мову, для них це дуже багато. Нав?ть п?сля 3-4 хвилин сп?лкування вони це проживають вже по-?ншому».
Важлив?сть робити виб?р
Юля ще раз наголошу? на тому, що «не потр?бно в?дкладати б?ль ? робити вигляд, що н?чого нема?. ? нав?ть якщо це дуже важко, його потр?бно пройти, пережити, проговорити». Зустр?чаючись з багатьма укра?нцями, як? п?д час в?йни ви?хали за кордон, вона зверта? увагу на ще одну важливу тенденц?ю: «Т?, хто якось ?нтегру?ться в нове сусп?льство, прожива? це якось по-?ншому. А т?, хто немов би “застряг” у думц?: “Я завтра повернусь”, то вони в пост?йному оч?куванн?, ? ?м дуже тяжко, бо вони ? не проживають те, що там в?дбува?ться, ? тут вони пост?йно чогось оч?кують».
Коментуючи цей процес з точки зору психолог??, Людмила зазнача?, що псих?ка ма? ресурс приблизно на п?втора-два роки на адаптац?ю. Тобто мозок, нервова система може витримати цю пост?йну напругу, а вже п?сля п?втора року, треба робити якийсь виб?р. Вона поясню?, що цей виб?р не обов’язково робити назавжди. Можна вир?шити прожити в ц?й кра?н? певний пер?од часу: р?к, два тощо. «? псих?ка тод? вже працю? зовс?м на ?ншому р?вн?, – зазнача? терапевт. – Тобто нема? такого стресу й напруги. А якщо п?сля п?втора, максимум двох рок?в, людина не робить цей виб?р, то ця повед?нка псих?ки закр?плю?ться, ? тод? людина перебува? в пост?йн?й адаптац??, ? вона вже нав?ть не бачить можливостей. Це форму? не дуже здоровий вид повед?нки: люди “застрягають” на жертовност?. ? не тому, що вони не хочуть працювати, а страждати, а тому що люди сво?часно не змогли зробити цей виб?р».
Людмила зауважу?, що виклик поляга? в тому, що в ц?й ситуац?? нема? “гарного вибору”, кожен виб?р важкий: «важко залишатися в кра?н?, яку ти не обирав, яка б вона прекрасна не була, ? важко повернутися додому, де ? ризик, особливо, якщо ? д?ти. Але з точки зору психолог??, не робити цей виб?р, нав?ть маленький, нав?ть на п?вроку – «це велика пастка», бо ? ризик потрапити нав?ть в депрес?ю.
Продовжуючи свою розпов?дь про допомогу с?м’ям маленьких пац??нт?в, як? прибували з Укра?ни, Юля зазначила, що на початку вона думала, що не витрима? цього. «Як ви пам'ята?те, ми пост?йно, 24 години на добу, читали/дивились новини з Укра?на в прямому еф?р?, – розпов?да? вона. – ? те, що я бачила там, я цього не витримувала: в мене були пост?йн? кризи. Я думала, що в такому стан? я не можу йти до тих людей, як? зв?дти по?хали ? як? пережили це на соб?. У мене були випадки, коли наш? подруги попросили зустр?ти людей в аеропорту ? пересадити ?х на ?нший л?так. ? коли я бачила, як з одного л?така виходять вс? мами з д?ткам ? в них н?чого нема?… це було дуже страшно. ? мен? нав?ть було соромно заплакати перед ними, хоча це нормально. Ну, а пот?м я зрозум?ла, що я людям д?йсно потр?бна. Я бачила, що т? люди, як? спочатку, дуже багато допомагали, також не можуть дал? сам? все це робити, ? я теж наважилась. У мене була сп?вбес?да з нашим координатором волонтер?в в л?карн? “Bambino Gesù”, я ?? попередила. Я сказала: “Якщо я не зможу, то я вам про це скажу”. Вона каже: “Ти спробуй, там подивишся”. ? мене це, можна сказати, врятувало. Я сама була дуже при?мно здивована, бо це допомогло мен? сам?й заспоко?тися ? дозволило мен? п?дтримувати нав?ть мо?х р?дних, як? зробили виб?р залишитися там».
Р?вновага м?ж турботою про себе та допомогою ?ншим
Вже в?д багатьох укра?нц?в ми чули, наск?льки допомога ?ншим допомогла сам?й людин? справитися з хвилюванням, стресом, стражданням. Про користь альтру?зму говорять багато фах?вц?в з р?зних сфер. Але як в кризов?й ситуац?? знайти р?вновагу м?ж допомогою ?ншим ? турботою про себе?
«Я почну з особистого досв?ду, – каже Людмила. – Мен? 44 роки, ? я застала дв? революц??: Помаранчеву в 2004 роц? ? Революц?ю г?дност? в 2013. В обидвох я брала активну участь. ? перший раз п?д час Помаранчево? революц?? я зрозум?ла, що таке волонтерство, що таке ?дн?сть, але також, що таке вигорання: коли ти наст?льки захоплений ?де?ю врятувати – бо йшлося про ф?зичне виживання, що втрача?ш нав?ть ф?зичне в?дчуття виснаження ? втоми. А пот?м, вже п?д час Майдану, Революц?? Г?дност?, з яко? почалась вже ? в?йна, ? волонтерський рух в Укра?н?, перш? два роки була в одн?й ?з найпотужн?ших в Ки?в? волонтерських орган?зац?й. Ми першими зустр?чали людей з Донецька ? з Лугансько? област?: люди просто в тапках ? в халатах при?жджали. ? там я вперше особисто вигор?ла: коли я жила там, ? в якийсь момент зрозум?ла, що я мало ?м – це по ?ж? дуже пом?тно, коли нема? апетиту, коли порушуються базов? людськ? ф?з?олог?чн? потреби». Терапевтка поясню?, що допомога ?ншим, особливо, коли мова йде про велику к?льк?сть людей, ми в?дчува?мо причетн?сть до чогось масштабного, великого, ми “на пост?йному адренал?н?”, ? з’явля?ться в?дчуття, що “ти не на час?”. «? це така пастка, – зауважу? вона. – Я бачила, як багато мо?х колег вигорали, вони не дбали про себе. ? це м?й особистий досв?д».
Навчитись просити про допомогу
Як психотерапевт, Людмила радить спочатку подбати про себе, бо т?льки тод? ми зможемо допомогти ?ншим. Бо, наприклад, нав?ть на курсах тактично? медично? допомоги, коли медик чи волонтер потрапля? в якийсь сектор, де в?н ма? надавати допомогу, в?н, насамперед, ма? перев?рити свою безпеку. Бо коли його поранять, в?н н? себе не вряту?, ? не вряту? постраждалого.
Фах?вчиня дода?, що в укра?нськ?й культур? п?клування про себе знец?нено, й ?нод? вважа?ться нав?ть чимось нег?дним. Але, мабуть, це склалося з певних ?сторичних причин, бо народ був змушений боротися за власне виживання. «Мен? зда?ться, – зауважу? вона, – що ми т?льки приблизно десять останн?х рок?в почали тр?шки вже думати про задоволення, дозволяти б?льшого, стали нав?ть емоц?йно суб'?ктними б?льше як народ. Тому це ще така наша сп?льна травма: не пом?чати сво?х потреб. Найпрост?ша порада тут – звертати увагу на апетит, на ваше ф?зичне т?ло, ск?льки ви спите… Це може здаватися банально, але вода, сон, ?жа – ц? три основн? потреби мають бути задоволен?. Сп?лкування, прогулянки, ф?зичн? навантаження – це те, що я, контактуючи з кл??нтами, я прошу робити. Ну ? якщо ? можлив?сть, в Укра?н? зараз дуже багато безкоштовних ресурс?в, де можна отримати психолог?чну допомогу ? д?тям, ? дорослим, не соромитися. Дякувати Богу, що культура психотерап?? в Укра?н? зм?нилася: це вже не хвор? люди, це вже не каральна псих?атр?я, як це було в Радянському Союз?. Це про як?сть життя. ? звертатися до спец?ал?ст?в це легко: в Google за дв? хвилини можна знайти багато безкоштовних платформ».
Не вт?кати у волонтерство в?д власних проблем
Юля погоджу?ться з? сво?ю подругою, що дбати про себе не означа? бути его?стом. «Бо якщо ти виснажений, якщо ти в?дчува?ш, що сьогодн? щось в тебе трапилось, – каже вона, – то краще зробити щось ?нше, ?, якщо ? можлив?сть, використовувати психолог?чну допомогу. ? це перше, що кажуть волонтерам в будь-як?й орган?зац??. В ?тал?? дуже багато орган?зац?й волонтер?в, як? ви?жджають на м?жнародн? м?с??. ? перше правило: якщо у вас вдома, в с?м'?, в родин? або на робот? як?сь проблеми, то ви не можете ?хати н? в яку м?с?ю, бо ви сво? проблеми везете з собою в цю м?с?ю, ? це буде впливати на допомогу, на вашу роботу, яку ви будете там робите. ? коли ви повернетесь, ви знайдете ще б?льш? проблеми». Юля дода?, що у р?зних волонтерських орган?зац?ях ? багато спец?ал?ст?в, ? ? можлив?сть проговорити з психотерапевтом.
Ц?каво, що в багатьох сусп?льствах побуту? стереотип, що люди, як? займаються волонтерством, вони вт?кають в?д якихось сво?х проблем. Як зазнача? Юля, допомагаючи ?ншим, часто люди насправд? себе хочуть врятувати. «? це може бути на початку, – поясню? вона. – Наприклад, в мо?му випадку на початку мене це врятувало, але пот?м, звичайно, я все це переглянула. Тобто тепер я знаю, що якщо у мене був тиждень, коли щось в мене трапилось, то я знаю, що я не п?ду займатися волонтерством, бо мен? потр?бен час, щоб повернутися до такого стану, в якому я зможу допомогти, а не в такому стан?, що я йду туди ? прошу в них яко?сь допомоги».
«Якщо ? бажання, то завжди можна комусь допомогти»
На завершення ми попросили сво?х сп?врозмовниць под?литися сво?ми порадами стосовно тих сфер, про як? ми сп?лкувалися. ?рунтуючись на сво?му досв?д? волонтерства, Юля п?дкреслила, що «нам часто зда?ться, що для цього в нас нема часу ? що це важко». «Коли я почала цим займатися, я побачила, що в будь-якому нав?ть найменшому м?стечку – це я кажу про ?тал?ю – ? якась орган?зац?я, ? якщо ? бажання, то завжди можна комусь допомогти. Якщо у вас ? в?льний час, ? це не мусить бути багато: ?нколи вистача? чотири години на тиждень, ? це вже велика допомога. Для вас це, може, не дуже багато, це вам зда?ться чимось несерйозним, але це дуже важливо, бо вс? ми, якщо будемо допомагати потроху, то ми робимо щось велике, ми зм?ню?мо деяк? реч?. ?, звичайно, це не допомага? втекти в?д проблем, але сп?впраця ? сп?лкування м?ж нами, волонтерами, допомага? нам справлятися з деякими ситуац?ями, бо це п?дтримка, це нав?ть нов? ?де?, це створення чогось нового. Ти це бачиш, коли ти в цьому береш участь».
За словами Юл?, ?сну? стереотип, що волонтерством займаються люди, як? не працюють, або пенс?онери, бо в них багато в?льного часу. «А насправд?, це люди, як? працюють, у яких с?м'?, як? мають маленьких д?тей, вони повн?стю зайнят?. Але вони завжди можуть знайти якусь в?льну годину, щоб щось зробити, тобто ? на якийсь час, бо це не назавжди. На той деякий час ви можете допомогти щось зм?нити».
Вивчати р?дну мову ? вчитися просити ?нших про допомогу
«Я б хот?ла закликати вс?х укра?нц?в всього св?ту вчити укра?нську мову, не соромитися, ризикувати ? попри вс? сво? як?сь страхи, розмовляти», – зазнача? Людмила, додаючи, що «мова – це теж ?дентичн?сть, це теж кордон».
Як терапевтка вона просить укра?нц?в берегти себе, «бо ми ма?мо вижити». «Ми дуже часто “зрива?мося” одн? на одних, тому що ми просто не витриму?мо напруження, – поясню? вона. – Тому я би закликала берегти себе ? не соромитися просити про допомогу ближнього: телефонувати, говорити, якщо ? можлив?сть, теж п?дтримувати, ? звертатися до спец?ал?ст?в».
