杏MAP导航

Giada Aquilino – Ватикан

З п?двального прим?щення виходить група д?тей, ?м по 4-5 рок?в, приблизно 30 ос?б. Дехто плаче, але не вс?. Хтось трима? в руках м’яку ?грашку. Вс? тепло вдягнен?, в курточках, шарфах ? вовняних шапках. Супроводжують ?х к?лька виховательок. Ще одна вихователька зн?ма? ?х на камеру, ?? не видно, але чути ?? голос: вона заспокою? д?тей ? запрошу? ?х повернутися до класу. Пов?тряна тривога зак?нчилася. Це Ки?в, хрон?ка одного дня в дитячому садку. ? це не просто п?двал, а укриття, хоч ? з пофарбованими ст?нами, килимом на п?длоз?, великим баком з водою. Надвор? – в?йна, та, що вже понад два роки ранить Укра?ну.

Серед цих д?тей – син В?ктор??, Макар, якому чотири з половиною роки. В?ктор?я в?дводить його до школи, а пот?м йде на роботу. Вона працю? психологом. ?? чолов?к Максим загинув на в?йн?. Минулого л?та молод?й ж?нц? зателефонували побратими Максима ? пояснили, що ?? 38-р?чний чолов?к загинув у бою в Кл?щ??вц?, що п?д Бахмутом. «В?н продиктував ?м м?й номер телефону, коли отримав поранення, – пригаду? вона. «Це була операц?я з? зв?льнення чергових укра?нських територ??: рос?йськ? в?йськов?, – розпов?да? вона, – дали ?м зайти на позиц??, пот?м почали обстр?л з артилер??. Уламок м?нометного снаряду влучив Максимов? у хребет ? в легеню. В?н втратив св?дом?сть, але ще був живий, Через обстр?л евакуац?я поранених була неможлива. Товариш? з легшими пораненнями д?йшли п?шки до пункту евакуац??, але в такому стан? вони не могли винести тяжко поранених. Мен? сказали, що поранення Максима були несум?сн? з життям. В?н не вижив». Нараз? Максим вважа?ться зниклим безв?сти. Його т?ло дос? не повернули р?дним. «Тому що вся територ?я зам?нована ? обстр?лювалась ворогом з дрон?в. Т?, хто п?дуть забирати т?ла, також можуть загинути».

«Чи ?сну? припущення, – запиту?мо В?ктор?ю, – що т?ло Максима можуть обм?няти?» «Так, т?ло може бути у рос?ян, тому що зараз ця територ?я знову п?д ?хн?м контролем. ?нод? в?дбуваються обм?ни, але не часто. Я пам’ятаю запах трьох вантаж?вок з т?лами, привезених з РФ до одного з ки?вських морг?в. Вони – Геро?, н?хто не заслугову? на таке ставлення. Коли в?дбува?ться обм?н, то про це пишуть в новинах, я ф?ксую соб? дату ? чекаю 2-4 м?сяц? на експертизу ДНК, бо так? т?ла лише через експертизу розп?знають».

В?ктор?я тим часом почала довгий бюрократичний процес, як ? багато родич?в укра?нських солдат?в, як? загинули на в?йн?. Вона розпов?да? про це все з неймов?рною виважен?стю. Мабуть, вона навчилася збиратися з силами вже з того дня, коли 24 лютого 2022 року почалося рос?йське вторгнення в Укра?ну. Вона пригаду? зустр?ч з Максимом у 2003 роц?, (вони разом навчалися в ун?верситет?), зусилля, спрямован? на створення невеликого столярного б?знесу з виробництва мебл?в, пер?од, коли будували св?й д?м б?ля Бородянки, недалеко в?д Ки?ва, рад?сть в?д народження сина, але також ? момент, коли Максим п?шов на в?йну. «Рос?яни напали на село, де жили батьки Максима, поблизу Бородянки. Там дос? багато зруйнованих будинк?в, загинуло багато його друз?в. Рос?яни також почали бомбити Ки?в, де ми були. Ми з сином ховалися в п?двал?, щоб не потрапити п?д обстр?ли. Ми мусили захищатися, ?накше вони б нас ус?х вбили. Якби у мене не було маленького сина, я б теж п?шла захищати свою землю», – каже ж?нка.

В?ктор?я н?коли не припиняла шукати Максима. «Ми надали всю можливу ?нформац?ю для пошук?в, – стверджу? вона, – наш син ? батьки Максима здали ДНК ? передали зн?мок зуб?в одн?й з пошукових груп. ? ц?лий перел?к орган?зац?й, у як? ми подали ?нформац?ю, серед них пол?ц?я, Укра?нський Червоний Хрест, М?жнародний Червоний Хрест та ?нш?. Також мен? порекомендували шукати самост?йно, переглядати рос?йськ? соцмереж?. На жаль, для тих, чи? близьк? перебувають у полон?, це виявилося ефективним способом: зв’язатися з рос?янами ? запитати ?х. ?нод? вони нав?ть надсилають родичам в?део чи фото полонених». Ми запиту?мо, чи сп?лку?ться вона з ?ншими родинами зниклих безв?сти солдат?в. «?нод? це дуже боляче», – з?зна?ться В?ктор?я.

Боляче також було, коли ?й довелося розпов?сти Макару правду про його батька. «Макар завжди хвилювався за Максима ? розум?в, що в?йна – це небезпечно, – пригаду? В?ктор?я. – Коли це сталося, в?н, бачивши мене, розум?в, що сталося щось погане, ? почав почувати себе погано, ще й тому, що батько перестав йому телефонувати. Через два тижн? п?сля загибел? чолов?ка ми вийшли на прогулянку ? побачили чолов?ка, який об?ймав свою доньку. В Макара п?днялася температура. Прийшовши додому, я зателефонувала знайом?й, яка ? дитячим психологом, бо знала, що мушу сказати йому правду, але не могла. Вона порадила мен? розпов?сти йому все, надаючи цьому сенсу. Я сказала йому, що його батько загинув ? житиме тепер на неб?, що в?н завжди буде з нами ? в наш?й пам’ят?. Макар кричав, що хоче його побачити ще раз, ? плакав. В його очах був дуже великий б?ль. Я тримала його за руку, ми плакали разом. Пот?м я сказала йому, що його батько був дуже см?ливою ? сильною людиною ? в?н мус?в мас захищати. Для дитини у смерт? ма? бути сенс. Йому стало трохи легше, коли в?н д?знався правду. Нев?дом?сть була небезпечн?шою. Поступово Макаров? стало краще».

Розмовляючи з В?ктор??ю, ста? зрозум?лим, що вона також сильна людина, ?, мабуть, завжди була такою. «Ми стали сильн?шими ? б?льш св?домими, – п?дкреслю? вона. – Ми б?льше ц?ну?мо життя та одн? одних. Ми не зна?мо, ск?льки ще проживемо, тому намага?мося жити г?дно ? розвиватися». Питання про те, чи хоче вона ви?хати з Укра?ни, ? зайвим. «Н?, це наш д?м. Ми не хочемо жити на чужин?. Я хочу, щоб м?й син чув р?дну мову, навчався в укра?нськ?й школ?, в укра?нських традиц?ях. Щодня ми робимо св?й внесок в економ?ку кра?ни ? п?дтриму?мо ??, купуючи ?жу, одяг, працюючи тут. Це дуже важливо, щоб Укра?на продовжувала жити».

(Укра?нською опрацювала Св?тлана Духович)