Укра?нськ? б?женц? у Люрд?, де Бог л?ку? рани ? да? над?ю
Св?тлана Духович – Ватикан
«Ми боялися залишати м?сто, хот?лося бути вдома: у сво?му м?ст?, на сво?й вулиц?, в сво?му будинку. Але протягом першого м?сяця окупац?? наше м?сто почало перетворюватися на зовс?м чуже м?сто. Воно було схоже на з?валтовану ж?нку… Коли йдеш по вулиц? вже не т?шать н? дерева, н? клумби, н? люди, обличчя вже не сво?», – розпов?да? ?рина, заледве стримуючи сльози. В?д того часу, коли вона покинула Мел?тополь, пройшов майже р?к, але н? час, ан? в?дстань не можуть втамувати душевний б?ль. Слова, як? промовля? ж?нка, немов хочуть залишитися в ?? горл?, бо вийшовши назовн?, вони вкотре нагадують страшну д?йсн?сть: ти не можеш повернутися до р?дного дому.
?рину та ?? подругу Олену ми зустр?ли в Люрд?, на п?вденному заход? Франц??, де м?ститься один з найв?дом?ших Мар?йських санктуар??в. Вони прибули сюди разом з ?ншими б?женцями з Укра?ни.
Ви?зд з Мел?тополя
Мел?тополь був окупований рос?йськими в?йськами вже 26 лютого 2022 р., ? якщо у перш? тижн? в т?й частин? м?ста, де мешкала ?рина, на вулицях не було багато рос?йських в?йськових, то за м?сяць, як розпов?да? вона, все навкруги зм?нилося ? перебувати там дал? для не? було «морально нестерпно», тому вир?шила ви?жджати. А як ?хати, нев?домо, тому що евакуац?йних автобус?в було дуже мало. Рос?йськ? окупанти дозволяли вивозити лише л?тн?х людей, ос?б з ?нвал?дн?стю та д?тей. Власного автомоб?ля в не? не було. ?? сус?ди запропонували ?рин? ви?жджати з ними.
«То був день великого рел?г?йного свята Благов?щення, – пригаду? ?рина. – Дв? родини, як? вир?шили ви?жджали сво?ми автомоб?лями, взяли ?з собою мене ? ще одну д?вчину, яка вт?кала з Луганщини. Кожного ранку люди орган?зовували в Мел?топол? колони машин, як? ви?жджали. Ми вирушили, ? коли ?хали, було дуже страшно, бо не знали, що нас чека?. Щодня надходила ?нша ?нформац?я: одним вдавалося ви?хати, ?нших обстр?лювали, ще ?нш? автомоб?л? п?дривалися на м?нах, п?д час перев?рок чолов?к?в роздягали, оглядали ? допитували. Але Господь, мабуть, нам допом?г, бо пор?внюючи з тим, що пережили ?нш?, нав?ть деяк? наш? знайом?, то ми про?хали дуже добре, без довгих затримок та якихось небезпечних ситуац?й. ?дине, що на кожному ?з дев’яти блокпост?в, як? ми про?жджали, було велике хвилювання: Про що будуть питати? Що будуть робити? А якщо нас змусять повернутися?».
П?сля дев’ятого блокпоста колона продовжувала рухатися в напрямку Запор?жжя, але оск?льки основна дорога була зруйнована, то вони ?хали об’?зними дорогами, ? не знали, в якому м?сц? перебувають укра?нськ? в?йськов?. «В один момент, – розпов?да? ?рина, – колона знову зупинилася ? ми думали, це черговий рос?йський блокпост, але коли наблизилися, то побачили, що це були вже наш? солдати з нашими прапорцями на шевронах. Вс? люди вистрибували з машин, були сльози… ? сонце ?нше було». П?д час цього ?нтерв’ю було багато пауз. Мо? сп?врозмовниц? не приховують сво?х сл?з. Я розум?ю, що вони ризикували найдорожчим – життям. Не запитую, заради чого, бо для укра?нц?в це зрозум?ло. Ми продовжу?мо розмову.
Олена, яка сидить поруч, – це та сама сус?дка ?рини, яка запропонувала ?й м?сце у сво?й машин?, в як?й ?? родина ви?жджала з Мел?тополя. «Для нас в?йна розпочалася ще 2014 року, – розпов?да? Олена, – бо Мел?тополь розташований недалеко в?д Мар?уполя. ? вл?тку 2014 року до нашого м?ста привозили багато поранених укра?нських солдат?в, яким ми тод? допомагали як волонтери. Цей увесь б?ль я в?дчула ще тод?, ? тому для мене було немислимим жити в окупац??. Коли вони захопили наше м?сто у лютому 2022 р., арештовували людей, в перший день вони розгромили онколог?чне в?дд?лення л?карн?».
У перш? три тижн? п?сля окупац?? мешканц? м?ста виходили на протести. Щодня о 12:00 годин? б?ля пам’ятника Тараса Шевченка збиралося к?лька тисяч ос?б. Вони тримали в руках синьо-жовт? прапори. Навколо були рос?йськ? танки, бронетранспортери. Спершу рос?йськ? в?йськов? не реагували на демонстрант?в, але пот?м почали ?м погрожувати, а п?зн?ше – розганяти.
Пере?зд
Н? Олен?, н? ?? синов?-п?дл?тку, ан? чолов?ков?, який 25 рок?в мав у Мел?топол? св?й б?знес, не було легко залишати м?сто. Подолавши вс? дев’ять блокпост?в, вони до?хали до Дн?пра, де зупинилися ночувати у далеких знайомих, а пот?м прибули до В?нниц?, де ?х прийняли абсолютно незнайом? люди. «Я тепер зрозум?ла, як багато щирих людей в Укра?н?, як багато добрих, доброзичливих ? дуже душевних людей. Саме тому наша Укра?на тепер так трима?ться, ? я впевнена, що ми переможемо, що ми все це перетерпимо», – наголошу? Олена. Зворушу? чути ц? слова з вуст людини, яка за нац?ональн?стю – не укра?нка: один з д?дус?в Олени був таджиком, а батьки ?? матер? були рос?янами, як? пере?хали до Таджикистану. Олена також народилася в ц?й кра?н? й прожила там до 21-р?чного в?ку. У 1991 роц? вона пере?хала до Укра?ни. «Я вважаю себе укра?нкою, – п?дкреслю? вона, – м?й чолов?к укра?нець, мо? д?ти укра?нц?, так? щир? патр?оти сво?? кра?ни. ? для мене Укра?на – це моя батьк?вщина. Я готова життя за не? в?ддати».
Дорога до Люрду
П?сля В?нниц? Олена ?з с?м’?ю та ?рина при?хали до Львова. Тиждень п?сля того с?м’я Олени вир?шила ви?жджати за кордон, бо ?? чолов?ков?, якому 61, запропонували роботу у французькому м?ст? Н?цца. Отримати ту роботу не вдалося, ? вони потрапили до Люрду. «До того часу я взагал? н?коли не чула про це м?сце, – д?литься Олена. – Це стало для мене такою при?мною неспод?ванкою, так? гостинн? люди. Нас дуже добре тут зустр?ли». Ж?нка ?з захопленням пригаду? той день, коли група укра?нських б?женц?в прибула до Люрду: ?х зустр?ли кер?вники м?сцевого Кар?тасу, який оп?ку?ться ними, мер м?ста, господар? ? персонал готелю, що нада? ?м прихисток. «Нас так урочисто ? тепло зустр?чали, з келихами шампанського, – дода? вона ?з захопленням, – ? дотепер вони дбають про нас, тому я дякую французам, вс?м людям, як? допомагають нам ? не залишають нас наодинц?».
Укра?нський остр?вець у Люрд?
Ще одн??ю неспод?ванкою для укра?нських б?женц?в стало те, що у Люрд? ? невеличка укра?нська д?аспора, яка гурту?ться навколо укра?нського греко-католицького храму Усп?ння Божо? Матер?, побудованого в 1982 роц?. Сьогодн? священиче служ?ння в храм? зд?йсню? отець Михайло Романюк, якому допомагають сестри Марта Козак та Антон?я Кулик з? Згромадження Сестер Служебниць Непорочно? Д?ви Мар??. «Ця церква стала для нас, для мене, другою дом?вкою, – каже Олена. – Сестра Антон?я, сестра Марта ? отець Михайло стали для мене р?дними людьми. Вони оп?куються укра?нцями ? дуже нам допомагають».
Укра?нська церква, певною м?рою, допомага? подолати стрес також синов? Олени, якому, як ? вс?м його однол?ткам-п?дл?ткам, нелегко пристосовуватися до нових обставин. Тим б?льше, що в Мел?топол? в?н займався танцями ? щодня п?сля школи до 10-? години вечора був на тренуваннях, а кр?м того часто ?здив на турн?ри. Приватна школа у Люрд?, до яко? безкоштовно прийняли сина Олени, дуже добра, але тут в?н не ма? можливост? займатися танцями. Тепер новим ? незвичним заняттям для нього стало прислуговування у церкв?. «Можливо, завдяки цьому, в?н пережива? вс? ц? зм?ни не так важко, як це могло бути», – д?литься його мама.
Духовний досв?д Олени: «Бог щось забира?, а щось да?»
До Люрду прибувають паломники з усього св?ту. Тут вони просять посередництва Пречисто? Д?ви Мар??, аби Бог зц?лив ?хню душу ? т?ло. «Тут я по-справжньому наблизилась до Бога, – д?литься Олена. – Я вважаю, що мене саме Господь прив?в сюди. У жодному м?сц? на св?т?, кр?м свого дому, я б не почувалася краще, ан?ж тут: мен? тут затишно, тут мен? спок?йно. Я почуваюся як вдома, звичайно, сумую за дом?вкою, за сво?ми р?дними, за сво?ми друзями, за сво?м минулим щасливим життям. Ми дуже були щаслив?. В мене все було добре: у мене гарна родина, чудовий д?ти, друз?, я жила щасливим, повноц?нним, насиченим життям…Тепер я всього цього позбавлена, але я щось ?нше в житт? знайшла, я знайшла Бога. Бог щось забира?, а щось да?. В мо?м серц? живе над?я, що все буде добре. Я в?рю в це».
У Люрд?, немов вдома
Ще деякий час п?сля того, як Олена пере?хала до Франц??, ?рина жила у Львов?. А коли вир?шила ?хати за кордон, то Олена порадила ?й також при?жджати до Люрду. ?рина ран?ше також н?коли не чула про Люрд. Того вечора, коли вона при?хала до м?ста, вона п?шла до гроту ? до базил?ки. «Все те, що мене тод? оточувало ? все, що в?дбувалося навколо мене, – пригаду? вона, – допомогло мен? на мить в?двол?ктися в?д думок про те, зв?дки я ви?хала, що я пережила, що бачила ? чула. З часом, коли я зрозум?ла, чим ? це м?сце, я зрозум?ла, що це не випадков?сть, що я потрапила сюди, тому що я не уявляю, як я пережила би цей час в ?ншому м?сц?. Щоразу, коли ?ду в ?нш? м?ста Франц?? ? пот?м повертаюся, то в мене в?дчуття, що повертаюся додому. Хоча важко назвати домом готель, в якому нам надали прихисток, але ставлення людей, м?сцево? влади ? те, з яким теплом нам допомагають, то це дуже ц?нне ? н?що це не зам?нить. Мабуть, тому ми ? почува?мося, як вдома».
«Ця в?йна забира? в нас дуже багато, – повторю? Олена, – але Бог, одночасно, ? да?: ц? обставини привели нас сюди. ? як би не склалася моя доля, Люрд залишиться для мене м?стом мо?? сили, куди я буду повертатися немов додому».
