Владика Богдан Манишин: тим, хто горює, дати відчути, що їхня жертва недаремна
Світлана Духович – Ватикан
«Людина, яка стає на стежку війни, уже назад не повернеться додому такою, як була до того. Але цей досвід глибокого пережиття вона може трансформувати у такий, який хоче принести мир. І сьогодні ми, як капелани, а також і волонтери, лікарі, родина – ті, які лежать впоперек між миром і війною – повинні вміти зробити так, щоби людина ту війну зі собою не принесла додому». – зазначив владика Богдан Манишин, єпископ-помічник Стрийської єпархії та керівник Департаменту військового капеланства Української Греко-Католицької Церкви, в інтерв'ю для ватиканських медіа. Владика Богдан брав участь у Синоді Єпископів УГКЦ, який проходив у Римі з 30 червня по 10 липня 2025 року на тему «Душпастирство сім'ї в умовах війни».
Ініціативи, спрямовані на підтримку родин військових
Наш співрозмовник підкреслив, що неодмінною умовою супроводу цих родин військових, а також інших потребуючих, «є усвідомлення того, що це ми їх потребуємо, бо служачи їм, ми можемо побачити, наскільки ми є християнами, наскільки ми близькі до Бога, наскільки відчуваємо себе любленими і вміємо любити». Єпископ розповів про деякі ініціативи Департаменту військового капеланства, спрямовані на підтримку родин військовослужбовців, серед яких –проект «Жінки героїв», який очолює пані Наталія Дубчак, колишня військовослужбовець і мати загиблого героя. Проект передбачає проведення тренінгів та зустрічей, але передусім – створення спільнот: таких родинних кіл, родин героїв, вже є понад двадцять сім. «Ми шукаємо методи і підходи, щоби допомогти цим людям зцілитися від ран війни, відгорювати, – продовжує ієрарх, – але також щоби пам'ятали: “Якщо тобі важко, то знайти того, кому ще важче, допоможи йому, і тобі стане легше”».
В рамках Департаменту війського капеланства, як розповів його керівник, діють також християнські табори, які провадить військовий капелан отець Ростислав Височан. «Там виховуються молоді люди, діти героїв, військовослужбовців, з дванадцяти до сімнадцяти років, – пояснив владика Богдан. – Ми прагнемо, щоби в цих таборах виховувалися добрі громадяни України, в першу чергу – християни, ті, які знають, як шукати своє покликання в тому житті. Все це відбувається у співпраці з різними комісіями Патріаршої курії, з різними єпархіальним структурами, молодіжними рухами».
Наш співрозмовник зазначив, що також і на рівні Стрийської єпархії УГКЦ проводяться різні ініціативи для родин військових. З 2016 року діє ініціатива «Великопостна милостиня», завдяки якій надається підтримка для психологічної порадні, ведуться групи взаємної підтримки для родин зниклих безвісти, для родин загиблих, а також організовуються прощі. «Бо важливо дати їм відчути, – наголосив єпископ, – що їхня жертва є недаремна. Цим ми прагнемо сказати кожному: “Ми хочемо взяти участь в твоєму житті, ми хочемо чутися учасниками твоєї посвяти”».
Усвідомити сенс страждання і втрати
Владика Манишин підкреслює, що для тих, хто втратив близьких, дуже важливо усвідомити сенс свого страждання. «Ніхто не може уникнути страждань, – пояснює він, – але людина, яка живе Святим Письмом і для якої віра – це стосунки з Богом, може приготуватися переступити поріг надії, як казав Папа Іван Павло ІІ, а потім і поріг вічності». За словами ієрарха, Ісус не міг обрати кращого способу пояснити страждання, ніж порівняти його з жінкою, яка чекає на пологи: «Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам'яті про болі нема!» (Ів 16, 21). «Кожне страждання – це народження чогось нового, – наголошує він, – але ми самі надаємо цьому сенс. Якщо ми цього не робимо, то впадаємо у розпач. Хоча ми, як люди, не повинні відкидати того, що є людське, бо Ісус дав нам емоції, дав нам сльози. Господь нас так створив. І теперішній період, яким живе Україна, це час також і горювання, і ми маємо вміти відгорювати. Але тут знову ж таки, надзвичайно важливо, щоби у цьому пережиті втрат ми не були самі, щоби ми, немов свічки, один одного могли запалювати, надавати підтримку, не обов'язково словом, можна просто бути поруч. Це місія кожного, хто вважає себе християнином».
Владика Богдан зауважив, що ті, які пройшли крізь такі життєві випробування і зуміли з'єднати це з терпінням Ісуса, стають цінною допомогою для священиків, для капеланів, а також для терапевтів, і можуть надати допомогу іншим на цій дорозі хресній.
"Їхня жертва не є даремною"
Говорячи про найбільші духовні виклики для військовослужбовців на цьому етапі повномасштабної війни, а також і для капеланів, які їм допомагають, керівник Департаменту військового капеланства зазначив, що для кожного військовослужбовця «сьогодні виклик один, а завтра – інший». «Але якщо узагальнювати, – ділиться він, – то сказав би, що цей виклик – це велика втома, як фізична, так і емоційна. Коли часами є велика нестача людей, коли невелика кількість людей може утримувати кілометри фронту, це надзвичайно важко. Але найголовніше, що я хотів би сказати і капеланам, і солдатам – пам'ятати, що їхня жертва не є даремною. От що би там не було – що би не відбувалося в державі, які би там дискусії не були в політиці, які би проблеми не були з постачанням – найважливіше для наших захисників і захисниць, і наших родин, героїв, і всіх тих, хто любить Україну, хто жертвує це задля неї – це усвідомлення того, що твоя жертва є недаремною. Це до кожного треба промовити і давати свідчення, що все, що робилося, є недаремним. А це буде тоді, коли ми будем бачити результати своєї праці».
Життєдайна жертва попередників
Вірити у те, що ця жертва не є даремною, як підкреслив наш співрозмовник, допомагає погляд на історію українського народу, на посвяту героїв визвольних змагань минулого сторіччя. «Їм було набагато важче, – зазначає єпископ. – Але вони, знаючи, що їхня боротьба може бути не увінчана яким небудь видимим вінцем якоїсь сатисфакції, все таки йшли і робили це. Звідки вони черпали ту силу, не маючи часами високої освіти? Вони мали прекрасну, гарну, добру християнську родину, молитву батьків їхніх, любов їхніх батьків до рідного слова, до рідного краю. І ось ця постава тих подвижників, героїв визвольних змагань попередніх років, наших дисидентів, наших священиків, монахів, монахинь, мирян підпільної Церкви – вони нас народили. Питання в тому, кого ми народимо і чи ми зможемо народити».
Владика Богдан особисто пам’ятає свідчення цих людей, і саме вони відіграли визначальну роль у його вишколі в семінарії. «Вони формували мене і всіх нас, як особистостей, які вміють любити Україну, любити своє, – розповідає він. – Ніхто з них не вчив ненавидіти чуже, вони вчили нас любити своє. І власне, там, в тій формації, ми могли переживати особливу віднову. Ти себе чув, як хананейка, яка говорить про крихти, що падають зі столу, і які їдять щенята. Тому що не було ні підручників, нічого, ми просто слухали. Ми бачили перед собою святців – тих людей, які пройшли тортури в підпільній Церкві, тих монахів, монахинь, багато з них уже немає в живих. Але це люди, які жили духом любові».
