杏MAP导航

Св?тлана Духович – Ватикан

«Католикам усього св?ту хочу сказати, що Бог ? ближчим, н?ж ми можемо соб? уявити. ? також прошу молитися за наш народ, щоб ми вс? могли бути св?дками не лише ру?н: ми хочемо бути св?дками того, як Бог в?дновля?», – це слова 34-р?чного греко-католицького священника о. Олександра Богомаза, який протягом дев'яти м?сяц?в в?д початку рос?йського вторгнення ? до свого видворення служив в?рним у м?ст? Мел?топол?, окупованому в?д 26 лютого 2022 року. Про це в?н розпов?в в ?нтерв’ю для ватиканських мед?а.

Греко-католицька параф?я в Мел?топол? була заснована у 2010 роц? священником словацького походження отцем Петром Крен?цким. «Я був одним з перших параф?ян, як? там почали ходити до церкви, – д?литься отець Олександр, – ? пот?м був першим сем?наристом, який п?шов з нашо? параф?? до Ки?всько? Трьохсвятительсько? сем?нар?? УГКЦ. Пот?м до сем?нар?? п?шло ще четверо хлопц?в. В нас був жвавий розвиток: ми засновували нов? громади в Мел?топол?, по навколишн?х селах. В Мел?топол?, де все починалося з одного священника ? трьох параф?ян, вже на момент 23 лютого 2022 року було п’ять греко-католицьких священник?в ? один римо-католицький».

Душпастирська д?яльн?сть, за словами священника, включала працю з д?тьми та молоддю. Була Сп?льнота матер?в в молитв? ? Лицар? Колумба, два Доми милосердя для л?тн?х людей, як? були одинокими чи мали ?нвал?дн?сть. Священики дбали також про бездомних. Одним з осередк?в служ?ння мел?топольських греко-католицьких священник?в була також параф?я святого пророка ?лл? в сел? Сн?гур?вка, де отець Крен?цкий в?дбудував стару менон?тську церкву, ? куди щор?чно орган?зовували п?ш? паломництва з Мел?тополя. До Мел?тополя також щороку при?жджали м?с?онери в?д “Школи Мар??” (Асоц?ац?я шк?л життя), як? допомагали священникам.

В?рн? нових громад та ?хня пам'ять про в?ру

Б?льш?сть член?в новостворених греко-католицьких громад, як розпов?в наш сп?врозмовник, були колишн?ми пол?тичними в’язнями ?з Зах?дно? Укра?ни, депортованими радянською владою на примусов? роботи до Сиб?ру. П?сля зв?льнення ?м було заборонено повертатися у сво? рег?они, тому вони оселялися на п?вдн? та сход? Укра?ни. Було також багато людей, як? п?сля в?йни при?хали ?з зах?дних областей на зароб?тки. Було також багато людей, як? ран?ше не мали жодного контакту з Церквою ? не були охрещен?. Загалом, як розпов?да? отець Богомаз, «це були не дуже велик? громади, але згуртован?». «Звичайно, – п?дкреслю? в?н, – було нелегко, треба було завжди докладати зусиль, але спогади прекрасн?, бо я пров?в там перш? с?м рок?в мого священничого служ?ння, ? це стало для мене р?дним домом. Я родом з Херсонщини, мо? село дос? в окупац??, ? Мел?тополь став для мене другим р?дним м?стом. Я хот?в би туди повернутися, я мр?ю про це, молюся ? в?рю, що повернемося».

«Чому ми?»

Як ? багато укра?нц?в, ? не т?льки, перед рос?йським вторгненням отець Олександр Богомаз не в?рив, що буде в?йна. Але вона почалася. «На початках в мене ро?лися питання: Чому? Що буде дал?? Чи ми б?льш гр?шн? за ?нших? Чому до нас прийшло це зло? ? був розпач…», – д?литься в?н. Однак молодий священник не хот?в довго залишатися в цих думках, ? разом з ?ншими священниками параф?? почав д?яти, щоб в?дпов?сти на душпастирськ? та гуман?тарн? виклики. Вони продовжували працювати, хоча це був дуже тяжкий час. «Ми не знали, коли можуть прийти ? одягнути нам м?шок на голову, вивезти нас, не знати, куди, – зазнача? в?н. – Зна?мо, що бердянськ? отц? вже б?льше року в полон?, ? ми не зна?мо до к?нця, що з ними. Бердянськ в?д Мел?тополя приблизно 120 к?лометр?в. Ми не знали, коли з нами це може статися: кожен день було в?дчуття тривоги. ? ще я запам’ятав, що тяжко було якось в?двол?ктися, щоб просто в?дпочити. В?дпочинок був, можливо, б?льше в прац?, в служ?нн?. Одного ранку, мабуть це було протягом перших тижн?в, в хвилин? особистого розпачу, я запитував Бога: “Господи, хто я такий? Що я тут роблю?” ? у сво?му серц? я отримав в?дпов?дь, що я – священник, ? я маю священнод?яти, тобто уд?ляти та?нства. Тому ми не переставали служити, ?здили по селах, в?дправляли богослуж?ння, спов?дали. По селах ми провадили сп?льноти катехизац??, тобто пасторальну працю ми вели може нав?ть на 110%. Ми б?льше працювали, тому що в цьому хоч якась розрада була, бо на загал атмосфера була дуже тяжка».

Молодий священнник д?литься, що десь вл?тку, коли вже почалися перш? допити й обшуки, до нього прийшла думка, яка допомагала йому продовжувати його служ?ння: «Я усв?домив, що для мене це честь бути з цими людьми в цей час, бо люди були дуже спрагл? Божого слова, спрагл? та?нств. Багато людей ви?хало, але в нед?лю на служб? по к?лькост? людей цього не було пом?тно, тому що приходили нов? с?м'?. ? це додавало розради. Хоча зашморг на ши? затягувався детал? б?льше».

 Моменти болю

Найважчим у час? окупац?? – пригаду? священник, – було бачити, як люди через грош? зраджували свою Батьк?вщину ? ставали колаборантами. «Звичайно, важко було бачити, як ц? окупанти, що ненавидять землю, на як?й я народився ? вир?с, яку так люблю, як вони ?? плюндрують, знищують, як вони з людьми, як з худобою сп?лкуються. Це важко бачити, бо це великий концтаб?р. Окупац?я – це величезний концтаб?р. ? те все, що ми чули про П?вн?чну Корею ? ф?льми, як? дивилися про Радянський Союз, то ось все це там було наочним. Звичайно, допити – це також важко. Було дуже непри?мно на блокпостах. Наприклад, в нед?лю я мав Л?тург?ю в Мел?топол?, а пот?м ще в селах, щоб до?хати до них, потр?бно було про?жджати велик? в?дстан?, треба було про?жджати через блокпости. На деяких блокпостах над? мною дуже знущалися словесно. Це було дуже непри?мно. ?нколи я в?дчував себе морально наст?льки з?валтованим, а мен? треба було ?хати на параф??, де люди чекають п?дбадьорення. Пам’ятаю, що одного разу я при?жджаю на параф?ю ? кажу перед л?тург??ю: “Ви чека?те, щоб я вас п?дбадьорив, але я вас прошу: п?дбадьор?ть ви мене... Мол?ться за мене, бо я внутр?шньо почуваю себе дуже погано. Будь-ласка, потребую вашо? п?дтримки”. ? хочу сказати, що такого р?вня вза?мно? п?дтримки, який я досв?дчив у час? окупац??, я ще, можливо, н?коли не бачив: ми один одного ц?нували, ми там навчилися один одного ц?нувати. Це було щось неймов?рне».

Уроки жорстоко? реальност?

Багато людей, як? пережили важк? страждання, кажуть, що для того, щоб вижити, потр?бно зосередитися на сьогоденн?, не замислюючись про майбутн?. «В?йна навчила мене зосереджуватися на одному дн?, – розпов?да? отець Олександр. – Вже на трет?й-четвертий м?сяць роботи я сп?ймав себе на думц?, що я перестав мр?яти... Я не кажу, що це добре, бо пот?м я знову почав мр?яти, але тод? потр?бно було прожити сьогодн?шн?й день максимально ефективно ? продуктивно, адже я не знав, що буде з? мною завтра. Я мав дуже багато розмов з людьми. Бували так? дн?, що люди при?жджали на розмови в?д ранку до вечора, ? ввечер? я думав: “Боже, день пройшов, а я майже н?чого не зробив, увесь день т?льки слухав”. Але ? це теж було дуже важливим служ?нням – просто вислухати. Зазвичай, ц? вс? люди говорили майже те саме, але треба було ?х вислухати, а пот?м самому ще комусь виговоритися, бо ст?льки всього накопичувалося… Отже, окупац?я навчила слухати людей, навчила зосереджуватися на сьогодн?шньому дню, ц?нувати людей, присутн?сть людей, ну ? в?дчуття присутност? Бога там було неймов?рне».

Вза?мна п?дтримка серед священик?в

Наш сп?врозмовник д?литься, що без вза?мно? п?дтримки серед священник?в, а також без приятельських стосунк?в з представниками ?нших конфес?й, як наприклад, з протестантами, було б набагато важче. Говорячи про греко-католицьких священник?в, поряд з о. Петром Крен?цким в?н згаду? також ? о. Леон?да Б?зунова, який служив на параф?? Р?здва ?вана Хрестителя у сел? Орлове, ? якого також видворили. Дуже важливою була допомога отця Владислава ?гнатюка, який ви?хав в перший день в?йни ? який впродовж всього року прожив у Запор?жж? й орган?зовував ? надсилав у Мел?тополь гуман?тарну допомогу: л?ки, продукти харчування, засоби г?г??ни. «Також важливим було служ?ння м?с?онер?в в?д “Школи Мар??”, бо вони могли ви?хати, але прийняли р?шення залишитися з? мною ? добули там св?й м?с?йний р?к. ? також сп?льнота наших студент?в, як? дуже допомагали, ? параф?яни, як? були волонтерами. Отож, все що ми зробили, це завдяки ц?й велик?й команд? людей», – наголошу? душпастир.

Видворення

Вранц? 1 грудня 2022 року до отця Олександра Богомаза всьоме прийшли рос?йськ? в?йськов? ? допитували його близько трьох годин. Пот?м його в?двезли до Васил?вки, на один з останн?х блокпост?в, де пов?домили про видворення, звинувативши в “расов?й нетерпимост? й рел?г?йн?й нетолерантност?”. Перех?д через л?н?ю розмежування зайняв понад три години. Ф?зично це не було важко, але дуже небезпечно, бо над головою л?тали кул?, ? земля була вкрита м?нами. Попереду були укра?нськ? позиц??, а за спиною – страждання ?, водночас, досв?д людсько? п?дтримки та Божо? присутност?. «Коли я переходив через с?ру зону, молячись, я промовляв: “Господи, будь ласка, не в?д?йди в?д мене. Ти так близько поруч. Я боюся тебе втратити. Я розум?ю, що там – свобода, але я прошу: в т?й свобод? будь б?ля мене так, як ти тут, б?ля мене, в окупац??”. В?дчуття присутност? Бога було неймов?рне, це не передати словами».

Нести ?суса тим, хто пригн?чений жорсток?стю

Тепер отець Олександр Богомаз зд?йсню? сво? служ?ння як сотрудник у греко-католицьк?й параф?? Архистратига Миха?ла при храм? святого Володимира в Запор?жж?, але також часто в?дв?ду? в?йськових. «Я розум?ю, що в?йськов? жертвують сво?м життям, щоб я повернувся додому, – д?литься священник. – ? я говорю не про абстрактних в?йськових, а про конкретних: про мо?х близьких друз?в, як? загинули. Тому мен? хочеться бути якомога б?льше корисним. Кожного разу, коли ?жджу в р?зн? тяжк? м?сця, бачу в?йськових, як? наст?льки травмован? д?йсн?стю в?йни, що не передати словами ввесь цей жах… в?йна – це дуже жахливо. Те все, що бачать наш? в?йськов?, все це зло ?х так травму?, що вони ?нод? нав?ть не можуть, ? нав?ть не хочуть сп?лкуватися. ? коли я ?ду туди, я молюся ? кажу: “?сусе, не я йду, а Ти йдеш. Не я служу, а Ти служиш. Не я кажу ‘Мир вс?м’ в Л?тург??, а ти кажеш ‘Мир вс?м’”. ?, можливо, саме з в?йськовими я переосмислив ? саму Л?тург?ю, ? багато ?нших момент?в. Тому хочеться бути б?льш корисним для в?йськових.

34-р?чний священник стара?ться бути також корисним для молод? ? для молодих с?мей, тому що сам в?н вир?с у рег?он?, де, як в?н каже, д?тей ? молодь «не вчили любити Укра?ну, нас не вчили любити Бога», ? см?ялися з тих, хто ходить до церкви.

Серце, що здатне любити

Один ?з найб?льших виклик?в для тих, хто зазна? болю ? страждання, поляга? в тому, щоб не дозволити злу заволод?ти сво?м серцем. Отець Олександр каже, що уникнути цього йому допомага? ?вхарист?я ? спов?дь. «Я священник, тому кожен день я причащаюся, ? це м?й прив?лей в?д Бога, за це я Йому дуже дякую. – д?литься в?н. – Я часто роздумую: “Боже, я Тоб? так дякую, що я священник ? кожен день можу приступати до святого Причастя, кожен день можу тримати Тебе в руках ? роздавати ?ншим. Я також дуже багато молюся на вервиц?. Цього мене навчив м?й парох отець Петро Крен?цкий, й тепер ? заохочую до цього ?нших. Пригадую одного в?йськового, який воював б?ля Бахмуту. Одного разу я ?здив у т? кра? ? привозив ф?гуру Фат?мсько? Богородиц?: ми там проводили коротк? чування, молилися, я виголушував науку ? розпов?дав, як молитися на вервиц?. ? там був той в?йськовий, який ран?ше н?коли на вервиц? не молився, може, х?ба тримав в руках, тому що ?м часто роздають ?х. Пройшов м?сяць ? в?н мен? каже: “Отче, я Вам так дякую, що ви навчили мене молитися на вервиц? – це такий скарб. Я не знаю, як воно працю?, але воно реально працю?”. ? я знаю, що воно працю?, тому стараюся багато теж молитися на вервиц? ? читаю Святе Письмо. Отже, це Л?тург?я, вервиця, Святе Письмо – це те, що ряту?. А ще я також люблю б?гати: коли знаходжу в?льний час, то стараюся б?гати, ? це теж для мене дуже важливо».

Прохання до св?ту

Звертаючись до читач?в та слухач?в ватиканських мед?а у всьому св?т?, отець Олександр Богомаз сказав: «Перше, що хочу сказати це те, що Бог ? ближче, н?ж цього оч?ку?ш ? спод?ва?шся: я цей досв?д пережив, коли проходив с?ру зону ? не знав, чи прийду живий, чи н?, ? також коли сид?в в машин? з окупантами, як? мене везли, ? коли я до к?нця не знав, що ? як буде дал?. А друге – прошу дуже молитися за наш народ, щоб ми вс? були св?дками не т?льки ру?ни. Недавно я був в Гуляйпол?, ? в мене було таке враження, наче якийсь велетень взяв молот ? знищив, просто розбив все м?сто. ? оч? так хочуть вчепитися за щось ц?ле, а не можуть. ? я хочу бути св?дком того, як Бог в?дновлю?. Ну, мабуть, це: триматися Бога ? любити Бога, пов?рити в це. Бо зна?те, за два роки в?йни я насправд? пов?рив, що Бог мене любить. Хоч я ? був священником, але я з?знаюся, що не до к?нця в це в?рив, але за цих два роки я пов?рив в те, що Бог мене любить. ? я думаю, що найважлив?ше – це пов?рити в те, що Бог любить. Коли я в?рю в те, що Бог любить, тод? я не буду боятися, це да? свободу, свободу народжувати д?тей, свободу робити добро, свободу жертвувати собою, свободу нав?ть в?ддавати сво? життя, бо знаю, що Бог мене там зустр?не. Пов?рити в те, що Бог мене любить, да? сили прийняти р?шення п?ти за Ним, дов?ритись Йому».