杏MAP导航

Св?тлана Духович – Ватикан

«Коли поранен? в?йськов? бачать, що про них пам’ятають, що люди приходять ?х в?дв?дати, щоб просто п?дтримати, чи щось принести, то вони усв?домлюють, за що жертвують – хто сво?м життям, хтось сво?м здоров'ям. Бо якщо довкола тебе гарн? й св?тл? люди, як? ц?нують, люблять ? шанують, то кожен хоче захистити це добро, щоб його мали також ? його д?ти, родина ? знайом?. Ти тод? розум??ш, за що ти йдеш, розум??ш, що твоя жертва ? не марна ? ? що захищати – от? ц?нност?». Ц? думки прозвучали в ?нтерв’ю для Рад?о Ватикану - Vatican News з уст отця Мирона Горбового, капелана В?йськово-медичного кл?н?чного центру Зах?дного рег?ону Медичних сил ЗСУ.

Отець Мирон Горбовий

Шлях до капеланства   

Капеланське служ?ння отця Мирона розпочалося ще в сем?нар??, коли 2005 року в рамках катехитично? практики йому запропонували в?дв?дувати в?йськов? частини. ? хоча перед тим сем?нарист планував займатися катехизац??ю подружн?х пар, але прийняв пропозиц?ю, бо, за його словами, на той час не було ?ншо? можливост?, «? треба було вже десь починати». «Так я почав це служ?ння, – д?литься в?н. – ? Бог так покерував, що я пов’язав з цим сво? життя, хоча я нав?ть н?коли не оч?кував, що я буду служити капеланом для в?йськових».

Капеланство було чимось новим не лише для молодого сем?нариста, але й для само? Церкви в Укра?н?: УГКЦ лише два десятки рок?в до того вийшла з п?дп?лля, а арм?я була пострадянською; кр?м того, сем?нарист?в не вчили зд?йснювати душпастирство для в?йськових, ? т?, хто вир?шував цим займатися, сам? набували навички на власному досв?д?. «Церква не мала досв?ду прац? священик?в в силових структурах. Це було щось зовс?м новим», – п?дкреслю? капелан додаючи, що той душпастирський досв?д, який накопичили капелани з 1990-х чи з 2000-х, переда?ться ? вт?лю?ться дотепер. 

На початках свого капеланського служ?ння молодий священик зустр?чався з деякими труднощами, пов’язаними ?з залишками радянщини в укра?нському сусп?льств? та в арм??.  «Було певне нерозум?ння, для чого тут Церква, що вона тут робить, – пригаду? священик. – Багатьох людей ми знайомили з тим, ким ? священик: що в?н розум?? в?йськових, що в?н не прийшов т?льки для того, щоб, як в?дбувалося ран?ше, бути присутн?м лише на урочистих заходах, на прийнятт? присяги, коли священик покропив водою ? п?шов. А наше служ?ння вже було систематичним: я при?жджав до в?йськових серед тижня чи в суботу або в нед?лю. Я проводив з ними час: це могла бути катехизац?я, розмова, чи, зрештою, як?сь по?здки, де вони усв?домлювали, що священики – це ц?лком так? сам? люди, як ? вони, як? мають сп?льн? ?нтереси, як? говорять про р?зн? теми, не т?льки про питання рел?г??».

«Вс? збиралися ? ?хали на в?йну»

Початок повномасштабно? в?йни спонукав капелан?в, як? ? вс?х в?йськових, д?яти. «Вже на другий день я в?дразу в?дв?дав хлопц?в, як? постраждали», – розпов?да? отець Мирон. В?н пригаду? св?дчення одного з тих в?йськових, як? отримали поранення. В четверт?й чи п’ят?й годин? ранку цей в?йськовий щось розвантажував з? склад?в ? раптово почув звук ракети. В?н т?льки вигукнув «Пов?тря!», ? хлопц? – там ?х було дво? – встигли прилягти. Капелан п?дкреслю?, що така швидка правильна реакц?я в?йськових, яку вони мали з досв?ду попередн?х бойових д?й, врятувала ?м життя, бо вони пригнулися ? хвиля пройшла над ними. «Вс? пам'ятають перший день, – каже священик задумливо,   вс? моб?л?зувалися, ? все, що мали, в?дразу передавали в?йськовим, бо в?йськов? збиралися ? в?д'?жджали в?дразу на сх?д ? на п?вн?ч. Ми по?хали ще до хлопц?в, вони помолилися з нами, ми благословили ?х… Вс? збиралися ? ?хали на в?йну».

Св?дчення в?ри солдат?в: «Господи допоможи мен?!»

У час в?йни не лише капелани д?ляться з в?йськовими сво?м св?дченням в?ри, часто бува? також навпаки. «Я пригадую розпов?дь одного во?на, який отримав поранення. Був обстр?л, ? ракета пролет?ла в?дразу перед ним. В?н каже: “Отче, н?хто не в?рив, що я вижив, бо ракета була в п'яти-шести метрах в?д мене”. Коли ракета прил?та?, то н?чого не лиша?ться, в?н отримав поранення, але залишився живий. Його колега був позаду нього, ? теж отримав поранення, деяк? хлопц?, на жаль, загинули. Отримавши поранення, в?н впав, ?, лежачи, кричав: “Господи, допоможи мен?!”. Той хлопець, що був позаду нього, не в?рив в Бога. ? коли в?н був уже в госп?тал?, десь через тиждень йому дзвонить той хлопець, пита?, як його здоров'я ? каже: “Слухай, я пам’ятаю те, що ти кричав тод? п?сля обстр?лу”. В?н зрозум?в, що будучи позаду того хлопця, який в?рить в Бога, ? в?н також залишився живий. Цей випадок св?дчить, наск?льки Бог наших во?н?в береже в таких моментах, ? т?, що в?рять, дякують Йому за це. Це також ? св?дченням того, що в?ра насправд? ? чимось особливим ? сильним, на що в?руюч? в?йськов? звертають увагу ?нших во?н?в, як? в?д Бога далек? чи бояться знайти, наблизитись до в?ри».

Бути поруч

П?д час в?йни стала ц?лком очевидною суть капеланського служ?ння, яка за словами отця Мирона, поляга? в тому, «щоб бути поряд з в?йськовими». «Коли вони бачать, що ти серед них, то ?м спок?йн?ше, бо ти як капелан, як священик, ? для них представником Бога. ? вони розум?ють, що ти ц?ну?ш ?хню службу, що ти ц?ну?ш ?хн? жертви, що ти ? тим, хто хоче ?х п?дтримати, що ти б?ля них – це найважлив?ше, це ?х п?дтриму?, вони це розум?ють ? вони вдячн?», –  наголошу? капелан, додаючи, що в?йськов?, насправд?, не потребують багато: вони потребують п?дтримки, ? це найменше, що кожен може для них зробити. «Бо ?нколи я чую в?д поранених хлопц?в, в?д родин, що коли вони отримали поранення, то спочатку вс? пам'ятали, дзвонили, пот?м щораз менше, а вже пот?м дуже р?дко хтось дзвонить, бо забува?. ? вони про це теж наголошують, що ця пам’ять ? дуже важливою», – каже в?н.

Сп?впереживати – це важко, але необх?дно

Будучи в?йськовим капеланом, який в?дв?ду? в?йськових у шпиталях, отець Мирон Горбовий зазнача?, що найважче у капеланському служ?нн? – це «бачити людськ? страждання». Про це, за його словами, говорить також Святе Письмо, в якому описан? еп?зоди, коли Христос, побачивши чи?сь страждання, змилосердився ? вчинив чудо оздоровлення чи воскрес?ння. «? так само, коли ти бачиш т? страждання, як? люди переносять, як ?нколи терплять, то це найважче, бо ти сп?впережива?ш. Це емпат?я, – поясню? священик. – З одного боку, ти мусиш ?? мати, бо емпат?я – це теж емоц?йне сп?лкування. Розум?ти емоц?? тих людей, як? перед тобою, з ними сп?впереживати – це, звичайно, трохи виснажу?, але т?льки так можна зрозум?ти, що вони в?дчувають всередин?. Отже, це ? чи не найважчим: бачити людськ? страждання, рани тих людей, як? терплять. ? теж переживають близьк?, р?дн?, як? ? поряд тих поранених хлопц?в, ? вони теж несуть той хрест. В?дчувати цей ?хн?й б?ль чи хлопц?в, чи родин – це те найважче, що ? в мо?му служ?нн?».

Бог  – джерело сили, щоб допомагати ?ншим

Покликання душпастиря ? капелана поляга? не лише в тому, аби сп?впереживати з тими, що терплять, але й вказувати ?м на шлях внутр?шнього зц?лення, внутр?шнього миру. Саме тому для капелан?в так важливо дбати про власну внутр?шню р?вновагу, старатися не вигор?ти. Отець Мирон каже, що в цьому йому допомага? молитва, – як приватна, так ? л?тург?йна, – а також сп?лкування з ?ншими капеланами, п?дтримують також р?дн?, знайом? – «це все разом трима?». «Найб?льша опора, звичайно, – це Бог, – п?дкреслю? в?н. – Це дуже важливо, ? без цього неможливо, бо закрившись в сво?х переживаннях, можна д?йсно швидко не знайти ресурсу, щоби це все в?дновлювати».

Ц?нувати, любити, пам'ятати, не бути байдужими

В?йна трива? вже майже два роки, ? багато людей говорять про втому. Але найб?льша втома, звичайно, – у в?йськових. Яким чином католики ? християни загалом можуть п?дтримувати поранених в?йськових ? особливо родини загиблих во?н?в? В?дпов?даючи на це запитання, отець Мирон зазнача?, що, насамперед, потр?бно завжди «пам'ятати про тих людей ? бути поруч», чи через телефонний дзв?нок, або, ще краще, в?дв?дати особисто. «Бо ?нод? наш? поранен? хлопц? прикут? до л?жка ? не можуть вийти, ? для них сп?лкування – це немов вих?д у св?т, – поясню? в?н. – Важливим також ? сп?лкування ?з с?м’ями, як? мають родич?в на фронт?, цим с?м'ям теж потр?бна п?дтримка. ?снують також ?нш? способи допомоги: можна допомагати матер?ально чи нематер?ально. Треба просто прид?лити свою увагу, щоб людина розум?ла, що вона не сама, що ? хтось, кому не байдуже, що в тебе хтось чи вою?, чи в тебе хтось ? поранений, що тебе готов? п?дтримати, готов? бути поруч, що про це пам'ятають ? це ц?нують. Це дуже важливо, бо якщо н?хто тим не ц?кавиться, то означа?, що коли т?й людин? в певний момент складно ? про не? забувають, н?хто не ц?кавиться, то в не? тод? виника? питання: “А нав?що я, чи хтось з мо?х захища? Укра?ну, коли н?кому це не потр?бно? Нав?що хтось когось втратив чи отримав поранення, коли н?кому це не потр?бно, н?хто цим не ц?кавиться?”. Але коли вони бачать увагу, то це ?м дода? сил. Коли поранен? в?йськов? бачать, що про них пам’ятають, що люди приходять ?х в?дв?дати, щоб просто п?дтримати, чи щось принести, то вони усв?домлюють, за що жертвують – хто сво?м життям, хтось сво?м здоров'ям. Бо якщо довкола тебе гарн? й св?тл? люди, як? ц?нують, люблять ? шанують, то кожен хоче захистити це добро, щоб його мали також ? його д?ти, родина ? знайом?. Ти тод? розум??ш, за що ти йдеш, розум??ш, що твоя жертва ? не марна ? ? що захищати – от? ц?нност?. Тому, насправд?, небайдуж?сть – це перший крок, який повинен бути: ц?нувати, любити, пам'ятати, не бути байдужими – це найважлив?ше».

Небезпека звикання

Нелегко жити в пост?йному напруженн?, пов’язаному з небезпекою, яку породжу? в?йна. Псих?ка людей по-р?зному реагу? на цю ситуац?ю. «Хтось може стати байдужим, а хтось може нав?ть закриватися в?д цих проблем, – зауважу? отець Мирон. – Часом люди можуть, так би мовити, ховати сво? емоц??, щоб зберегти р?вновагу, бо кожен день, вмикаючи телев?зор чи переглядаючи ?нтернет ресурси, ми бачимо в?йну, ми в н?й живемо. Але, безперечно, ми не повинн? звикати до цього, бо якщо ми звикнемо, то це для нас стане буденн?стю, ? ця буденн?сть може викликати байдуж?сть, ? це може бути небезпечним. Хоча, з ?ншого боку, я думають, якщо ракети дол?тають у вс? частини Укра?ни, то, напевно, вс? в?дчувають в?йну. ?нколи на короткий час в?йна десь ста? буденною, а пот?м, коли чу?ш тривогу або бачиш, що ракети летять, то вона переста? бути такою буденною, ? насправд? знов да? тоб? в?дчути нав?ть на соб?, що в?йна ? не т?льки там, десь на фронт?, де во?ни, але також тут, б?ля тебе».