杏MAP导航

Св?тлана Духович – Ватикан

Допомога л?тн?м людям завжди ма? велику ц?нн?сть. В?домо, що р?вень оп?ки похилими в?ком та людьми з обмеженими можливостями показу? р?вень цив?л?зованост? сусп?льства. Вони ? одн??ю ?з категор?й людей, як? найб?льше страждають п?д час в?йни, тому що часто вони частково або повн?стю залежать в?д ?нших: потребують допомоги, щоб робити покупки, пересуватися, готувати ?жу, доглядати за сво?м помешканням та за собою. А в кра?н?, що ста? жертвою в?йськово? агрес??, к?льк?сть потребуючих допомоги значно зроста?, ? не завжди вистача? тих, хто ?м допомага?.

Серед тих, хто н?коли не припиняв дбати про найслабших ? в?дкинутих у сусп?льств?, ? сестри Згромадження Мар??них сестер Чудотворного медальйону, яке було засноване в Словен?? та в?д 2005 року д?? також в Укра?н?. «Наша харизма – допомагати хворим, стражденним л?тн?м людям, тим, котр? потребують допомоги, – зазнача? в ?нтерв’ю для Рад?о Ватикану - Vatican News представниця цього згромадження сестра Марта Мешко. – Ми живемо харизмою святого В?кент?я, основа яко? поляга? в тому, що в кожн?й особ? ? присутн?й ?сус, ? саме у такий спос?б ми намага?мось дивитися на людину, незважаючи на те, чи вона стара, чи хвора, чи вже геть безсила».

Допомога родин? з Мар?уполя

В Укра?н? Мар??н? Сестри Чудотворного медальйону мають дв? сп?льноти: одну в Ки?в?, а ?ншу в сел? Тур'я Ремета на Закарпатт?, куди на початку в?йни пере?хали також сестри з Ки?ва ? перебували там впродовж трьох м?сяц?в. «Тут до нас почали привозити гуман?тарну допомогу, – розпов?да? сестра Марта, – ? ми почали ц?кавитися, ск?льки в сел? ? б?женц?в ? чи ?м потр?бна допомога. Нам сказали, що ? одна с?м'я з Мар?уполя. Одного дня ми з?брали для них пакунок ? по?хали до них». Таким чином сестри познайомилися з ц??ю родиною: 76-р?чною Павл?ною, ?? 70-р?чним чолов?ком, ?хньою онукою ?риною та ?? чолов?ком, ? ?хн?ми двома маленькими д?тьми. Завдяки закордонним благод?йникам сестри допомогли ?м придбати власне помешкання. Знайомство переросло у дружбу. Пан? Павл?на розпов?ла сестрам про жах?ття, як? вона з? сво?м чолов?ком пережили в Мар?упол? впродовж першого м?сяця широкомасштабного вторгнення Рос?йсько? Федерац?? в Укра?ну, та про те, як ?м вдалося вийти з того пекла.

Ще дос? сестра Барбара Петерл?н, яка походить з? Словен??, перепов?даючи цю ?стор?ю, не стриму? сво?х емоц?й. За допомогою сестер ми зв’язалися з Павл?ною та ?? онучкою ?риною, щоб почути ?хню розпов?дь з перших уст.

«Н?коли не думали, що попадемо в таку тяжку в?йну»

«Я по профес?? ?нженер-технолог громадського харчування, а чолов?к ?нженер конструктор, – розпов?да? пан? Павл?на. – В?н на завод? працював головним ?нженером-конструктором, начальником бюро був, але в?н вже на пенс??. Йому 70 рок?в, а мен? 76. Живемо разом тридцять с?м рок?в. Ми пропрацювали сорок рок?в, пенс?ю заробили, ? н?коли не думали, що попадемо в таку дуже тяжку в?йну. Це були страшн? часи, дуже страшн?… Коли 24 лютого внучка за?хала до нас, а я ? кажу: “Та не ?дьте н?куди, залишайтеся ? будем тут разом”. Але внучка по?хала, а ми залишилися, бо ми вже стар?, ? нам дуже тяжко розставатися з? сво?ю квартирою. ? ми н?коли такого не чекали, що так стане нам тяжко. Дуже було тяжко».

Початок жах?ття

Щодня ситуац?я пог?ршувалася. 1 березня у квартал?, де мешкало л?тн? подружжя, пропало св?тло, в?дключили газ, перекрили воду. Ракети л?тали одна за одною, палали будинки. «Ми почали сходити в п?двал, – веде дал? ж?нка. – Коли ми спускались в п?двал, вони кричали, щоб ми залишали ключ? ? квартири залишали в?дкритими. Коли ми п?днялись, уже вс? квартири були розграбован?. Нам н?хто не п?двозив ан? воду, ан? хл?б. Тяжко було, а особливо, нам, похилим в?ком, сходити в т? п?двали». Одного разу, сидячи в п?двал?, мешканц? будинку почули запах паленого, ? коли виб?гли назовн?, то побачили, що горить ?хн?й будинок. «Ми стали п?д загородою, а наш будинок уже пала?, – пригаду? вона ?з сумом. – Оце було найстрашн?ше: дивитися, як горить все те, що надбали за сорок рок?в життя, ? що в так? роки ми залишилися зовс?м без н?чого. В пакет? пом?стилися спортивн? штани ? якась нижня б?лизна, ? все. ? сто?мо, а наш будинок горить, а ми сто?мо закам’ян?л?: ми не плачемо, не кричимо, чотирнадцять градус?в морозу, хуртовина…».

Страх онучки за д?дуся ? бабусю

Тим часом ?рин? з чолов?ком та д?тьми вдалося до?хати до зах?дно? Укра?ни. «Коли ми ви?хали, то також не знали, куди ми ?демо, не знали, де ночувати, – пригаду? вона. – У перш? дн? на Закарпатт? в готелях, в мотелях, в хостелах вс? м?сця були зайнят?. Нас до себе прийняли м?сцев? люди, як? дали нам ? одяг ? дали нам к?мнату». Протягом одного м?сяця ?рина нав?ть не знала, чи жив? д?дусь ? бабуся, тому що не було н?якого зв'язку.

Фотограф?? зруйнованого Мар?уполя облет?ли весь св?т, але отримати ?нформац?ю в?д близьких чи друз?в, як? там залишилися, було дуже складно, оск?льки вс? канали зв'язку були перерван?. ?нод? деяк? молод? люди з Мар?уполя п?дн?малися на дахи багатоповерх?вок ? ?м вдавалося в?дправити та отримати к?лька пов?домлень. Так ?рина змогла зв’язатися ?з знайомим, колишн?м однокласником, який по?хав до м?крорайону ?? бабус? та д?дуся. «Але коли в?н повернувся, в?н сказав, що там б?ля п?д'?зду лежало два обпален? трупи, вп?знати ?х було неможливо: нав?ть не можливо було зрозум?ти, чи то був чолов?к, чи ж?нка. ? я не знала, що думати, – пригаду? вона. – Я побачила в ?нтернет? фотограф?ю, що будинок згор?в, що н?кого там нема. Той м?сяць був для мене пеклом».

Д?лення водою та ?жею

П?сля того, як Павл?на з? сво?м чолов?ком, а також ?нш? мешканц? ?хнього будинку, спостер?гали за тим, як полум'я поглина? ?хн? квартири, вони не знали, куди йти. Рос?йськ? солдати, як? перебували неподал?к, дозволили ?м влаштуватися на н?чл?г у великому електротехн?чному магазин?, який був порожн?й, бо ран?ше його розграбували. «Там ми прожили ще п’ятнадцять дн?в, – каже Павл?на. – Спали на картон?, на кусках п?нопласту. Нам допомагали д?вчата, наш? сус?ди з нашого п?д'?зду». Молодим ж?нкам вдавалося випросити у рос?йських в?йськових, щоб вони дозволили ?м вийти по воду. Вони приносили воду для сво?х с?мей, але не забували й про похилих в?ком, як? не могли вийти. «В нас була маленька пляшечка на триста грам,  – розпов?да? Павл?на. – От вони поб?жать, у кожного своя с?м'я, кожен б?жить по воду для сво?? с?м'?. Але нам одна с?м'я наливала воду в цю пляшечку на 300 грам. То ми з чолов?ком воду не пили, ми т?льки ?? смакували: не могли пити, бо не знали, чи завтра нам дадуть води, чи не дадуть. У когось якась каша була, у когось – запас консерви, вс? продукти збирали докупи ? по ложечц? вс?м д?лили. ? так ми п'ятнадцять дн?в там пробули».

Пере?зд до безпечного м?сця

П?сля того рос?йськ? в?йськов? дозволили людям, як? знайшли притулок у покинутому магазин?, д?йти п?шки до м?сця, де були евакуац?йн? автобуси, як? перевозили мар?упольц?в на територ?ю, контрольовану укра?нською арм??ю. «Нам сказали, що можна йти, але т?льки м?ж рейсами, н? вправо ? вл?во, тому що навколо все зам?новано, – пригаду? ж?нка. – Я вже була дуже опухла, у мене одна нирка. Чолов?к також хвор??, в нього сво? проблеми. ? ми йшли разом з двома д?вчатами з нашого п?д’?зду. В 5:00 ми вийшли, а в 8:30 прийшли до того м?сця, де були автобуси». В черз? на евакуац?? було записано багато людей, ? Павл?н? з чолов?ком сказали чекати к?лька дн?в, але ж?нка виблагала в одного ?з солдат?в, щоб в?н пропустив ?х без черги. Подружжя добралося автобусом до Запор?жжя, а зв?дти по?здом до Бердичева, де мешка? сестра Павл?ни. «Ми в?д?йшли, у нас уже й голос з’явився ? опухл?сть з?йшла, – каже вона. – А тим часом внучка на Закарпатт? зайшла м?сце. Вони нас зустр?ли в Ужгород? ? так ми живемо з онучкою, ?? чолов?ком ? ?хн?ми двома д?тьми. Тепер, слава Богу, ми не чу?мо цих вистр?л?в».

Пережит? страждання залишили в?дбиток не т?льки у спогадах Павл?ни, але й на ?? здоров’?: ?й д?агностували глаукому на одному оц?, ймов?рно, викликану пилом. Вона не забува? жодно? детал? того страшного досв?ду, але не втратила в?ру в добро, не втратила дов?ру до Бога. «Я почала ще б?льше в?рити в те, що ? Бог на св?т?, – наголошу? вона. – Дякуючи Богов?, ми змогли вибратися з того страшного пекла, з того жах?ття. Я не знаю, яким чудом ми залишились жив?…т?льки дякуючи  Господу Богов? ? добрим людям».

Л?тн? люди повинн? бути поруч з молодшими

Павл?на також вдячна сво?й онучц? ?рин?, яка тепер оп?ку?ться бабусею та д?дусем. Молода ж?нка каже, що не уявля? соб? життя окремо в?д них, адже коли вони вс? жили в Мар?упол?, то вони п?клувалися про не?. «Вони взяли на себе частину виховання, я з ними виросла, – зазнача? вона. – Я би не могла на старост? залишити ?х самих. Я не допускаю нав?ть тако? думки. Той м?сяць, коли я не знала, що з ними в?дбува?ться, був для мене жахливим, а коли ми нарешт? були вс? разом, я в?дчула себе спок?йно. Старш? люди обов'язково повинн? бути поруч з молодшими родичами, тому що сьогодн? з ними може бути все гаразд, а ввечер? або вранц? ?м може стати погано. А коли дво? людей похилого в?ку залишаються наодинц?, ?нший ?нод? може розгубитися, не зрозум?ти куди б?гти, що робити, ? родич?в може не попередити, д?тям не зателефонувати, допомоги нав?ть не зможе попросити».

Обм?н дарами

Сестра  Марта Мешко п?дкреслю?, що приклад?в дбайливого ставлення до л?тн?х людей, особливо, п?д час в?йни ? багато, але, на жаль, ? й так?, хто ви?хав за кордон, залишивши сво?х бабусь ? д?дус?в покинули, ? вони в?дчувають себе покинутими. Л?тн? люди, за ?? словами, ? даром для родини ? для народу, бо н?хто ?нший не може наст?льки допомагати молитвою ? благословенням, як вони.

Сестра Барбара зауважила, що працювати з л?тн?ми людьми нелегко, як ф?зично, так ? психолог?чно, але ?й у цьому допомага? усв?домлення того, що все те, що вона робить цим людям, вона робить ?сусов?. «Святий В?кент?й навча?, –додала сестра Марта, – що ми, немов, тепер да?мо людям хл?б, а вони пот?м у в?чному житт? в?дкриють нам двер?, тобто вони дадуть нам хл?б в?чного життя. Це ? такий обм?н дарами».