杏MAP导航

Св?тлана Духович – Ватикан

«Ми мешкали з дружиною в С?в?родонецьку Лугансько? област?. 24 лютого 2022 р. о 6:00 годин? ранку ми прокинулися в?д того, що наш? моб?льн? телефони не припиняли дзвонити: нам телефонували батьки ?, мало не кричачи, сказали: «Ви ще спите? Х?ба не зна?те, що почалася в?йна? Бомблять Ки?в». Дмитро Тимчак, як ? вс? укра?нц?, добре пам’ята? той день: день повномасштабного вторгнення Рос??, день, який розд?лив ?хн? життя на “до” ? “п?сля”.

Переселення

З 2019 року ? до того траг?чного ранку Дмитро працював у «Кар?тас? Донецьк» у Руб?жному. Разом з ?ншими операторами в?н працював вздовж л?н?? розмежування, яка була до 24 лютого. По вс?й Луганськ?й област? вони надавали гуман?тарну допомогу м?сцевим мешканцям.

Покинувши С?в?родонецьк, Дмитро з дружиною оселилився у Дн?пр?, куди «Кар?тас Донецьк» перен?с св?й ос?док ще у 2014 роц?. «Тут нам надали тимчасовий прихисток, ? в Дн?пр? ми продовжили свою роботу, – розпов?да? в?н – Ми отримали нов? проекти в?д Кар?тасу ? почали приймати велику хвилю переселенц?в, як? були в Дн?пр? транзитом. Перший раз ми почали ?х зустр?чати на вокзал?, скеровували ?х до нашого центру, бо в нас тут ? тимчасовий прихисток (шелтер), де люди можуть залагодити сво? нагальн? потреби (г?г??на, сан?тар?я). Ми надали р?зносторонню допомогу – консультац??, гуман?тарну допомогу, грошову допомогу – приблизно 110 тисячам людей».

Життя в новому м?ст?

Хоча Дн?про безпечн?ший, н?ж, наприклад, Харк?в чи Запор?жжя, небезпека ?сну? ? тут. Мешканц? м?ста в?дчули це на соб? 14 с?чня цього року, коли рос?йська ракета влучила в житловий будинок, спричинивши 46 смертей ? десятки поранених, серед яких також ? д?ти.

«Пов?трян? тривоги мають гн?тючий вплив, – д?литься Дмитро, розпов?даючи про життя в м?ст?. – Ти пост?йно в напруз?, н?чого не можеш запланувати заздалег?дь: н? якусь по?здку, н? в?дпочинок. Як т?льки щось спланував ? вируша?ш в дорогу, почина? лунати сирена ? не зна?ш, чи прилетить ракета чи н?».

Дмитру 30 рок?в, хоча в?н ? молодий, але покинути р?дне м?сто йому було нелегко: «Важко... таке в?дчуття, що вирвали з р?дного м?сця ? пост?йно чогось не вистача?, ти не на сво?му м?сц?, не зна?ш, де ти, почува?шся на роздор?жж?. Я завжди жив у сво?му сел? або в довколишн?х м?стах ? одного разу раптом довелося покинути все, без приготування. Ми нав?ть н?чого не змогли взяти з собою, окр?м документ?в ? деяких заощаджень».

В?ра ? в?дпов?дальн?сть

Долати труднощ? й в?двол?катися в?д невгамовно? туги за р?дними м?сцями Дмитров? допомага? «почуття в?дпов?дальност? за ?нших», «усв?домлення того, що ? т?, кому ти потр?бен». «В Укра?н? ми кажемо, що кожен з нас ма? св?й фронт, – п?дкреслю? в?н. – Тепер ми в Дн?пр?, ми працю?мо в Кар?тас? ?, в певному сенс?, – це наша м?с?я, тому що, якби нас не було, то хто б допомагав ус?м цим людям? Кр?м того, ? це найголовн?ше, нам допомага? в?ра в Бога, щотижнев? Л?тург??, спов?дь ? духовна п?дтримка священик?в».

Мама Оля

Поруч з Дмитром – його мама Ольга. Саме вона зателефонувала йому того ранку 24 лютого, щоб пов?домити страшну новину. З чолов?ком ? молодшим дванадцятир?чним сином вони жили в маленькому сел? поблизу Бахмута Донецько? област?. «Того ранку, – пригаду? ж?нка, – я мала розбудити нашого наймолодшого сина, якому 12, щоб пот?м в?двезти його в одне м?сто в центральн?й Укра?н? на футбольний матч. Ув?мкнувши телев?зор, ми почули цю новину». У Ольги шестеро син?в, ? тод? з нею був лише один. Вона зателефонувала ?м ус?м ? почала збирати вал?зи. «Був страх ? пан?ка, – д?литься пан? Ольга, – тому що я не знала, з чого почати, що класти в ту вал?зу. Я хвилювалася за вс?х д?тей, за кожну дитину – своя тривога». Тепер уся родина Ольги – деяк? сини вже з? сво?ми дружинами та д?тьми – пере?хала до Дн?пра. ?? чолов?к на другий день в?йни п?шов в укра?нську арм?ю.

Пост?йна загроза ? уповання на Божу Мат?р

Ольга також працю? в «Кар?тас? Донецьк» як соц?альний прац?вник. Хоча минув р?к, вона все ж не може звикнути жити до думки про пост?йну небезпеку. «Коли вноч? почина? лунати тривога, – д?литься вона, – то ? страх, хвилююся за д?тей ? за свого тата, якому в?с?мдесят. В?н живе з нами в квартир?. У голов? – р?й думок: “А якщо в цей будинок потрапить ракета, ск?льки ру?н впаде на нас? Ск?льки часу ?м знадобиться, щоб нас знайти?”. Ми все життя прожили у сел? ? нам було трохи легше. Тепер ми мешка?мо на п'ятому поверс? й живемо трохи в напруз?, але я намагаюся не показувати цю тривогу д?тям ? батьков?: з Божою допомогою якось да?мо соб? раду».

Саме духовна складова допомага? людям збер?гати над?ю. «У нашому сел? ? каплиця на честь Пресвято? Богородиц?, ?? збудували п?сля початку в?йни у 2014 роц?, – розпов?да? Ольга, ледь стримуючи сльози. – Щодня я дякую Мат?нц? Бож?й за ?? п?дтримку, за те, що вона сво?м омофором захища? наших хлопц?в, як? воюють, багатьох поранених ? ув’язнених. Богородиця мене п?дтриму?».

Вс? налаштован? невдовз? повернутися додому

В «Кар?тас? Донецьк» працю? також Оксана, яка разом з? сво?ю с?м’?ю ви?хала з Руб?жного на початку березня. «Там я народилася, там ми з чолов?ком створили свою с?м’ю ? там народилися наших дво? д?тей, – розпов?да? вона. – Ми були змушен? ви?хати, бо було страшно за д?тей». В Руб?жному Оксана мешкала на другому поверс? будинку, ? одного дня у квартиру на третьому поверс? потрапив артилер?йський снаряд, в дитяч?й к?мнат? впала стеля. День п?сля того, як вони ви?хали, в м?сто зайшли рос?йськ? в?йська.

Ностальг?я за р?дним домом, за родичами та знайомими в?дчува?ться також ? в словах Оксани. Саме це ?? спонука? залишатися в Дн?пр?: «Ви?жджати кудись дал? ми не плану?мо, бо спод?ва?мося ? в?римо, що наше м?сто незабаром визволять. В?дразу п?сля визволення по?демо туди, щоб в?дбудовувати, нав?ть якщо м?сто знищене на 80%». Ж?нка розпов?да?, що тепер там, в основному, залишилися люди похилого в?ку, як? не мають ресурс?в, щоб кудись пере?жджати. Вони бояться, що на новому м?сц? вони будуть н?кому не потр?бними.

Дочка Оксани навча?ться на арх?тектора у Львов?, ? незважаючи на те, що ма? можлив?сть навчатися за кордоном, не покида? кра?ну, бо так само, як ? ?? с?м’я, чека? на зак?нчення в?йни, щоб починати в?дбудовувати р?дну кра?ну

Оксана розпов?да?, що таку р?шуч?сть незабаром знову повернутися додому под?ля? багато переселенц?в з Донбасу, як? знайшли тимчасов? прихисток в Дн?пр?. «Вс? т?, з ким ми сп?лку?мося, з нетерп?нням чекають, коли все зак?нчиться, щоб повернутися додому. Нав?ть т?, у кого зруйнували д?м – частково або повн?стю – кажуть: “Ми все в?дбуду?мо, в?дновимо”. Н?хто нав?ть не замислю?ться, за як? грош? вони будуть це робити…вс? налаштован? ?хати додому».