杏MAP导航

Св?тлана Духович – Ватикан

«Серце обливалося кров’ю, коли ми бачили, як люди п?сля м?сяця проведеного у п?двалах, у бомбосховищах, мали змогу вперше за тридцять дн?в прийняти душ, мали можлив?сть з’?сти хл?ба. Уяв?ть соб?, в ХХ? стол?тт? люди тридцять дн?в не ?ли хл?ба. ? на наш?й волонтерськ?й кухн? вони плакали в?д зворушення, бо мали можлив?сть по?сти». Про це розпов?да? М?ла Леонова, менеджерка з питань комун?кац?? «Кар?тасу Донецьк», ос?док якого п?сля початку в?йни на Донбас? в?с?м рок?в тому перенесли до Дн?пра. П?сля 24 лютого команда почала працювати в шаленому ритм?, щоб в?дпов?сти на потреби тисяч людей, як? вт?кають з рег?он?в, що найб?льше страждають в?д нападу рос?йсько? арм??.

«Ще з перших дн?в в?йни Дн?про став сво?р?дним хабом з прийняття переселенц?в, – каже М?ла. – З початку в?йни наша область прийняла майже 300 тисяч людей, а в саме Дн?про переселилося, мабуть, б?льше 100 тисяч». Вона дода?, що це оф?йн? цифри, а реальн? можуть бути вдв?ч? б?льшими.

Молода ж?нка стверджу?, що н?кому не легко залишати св?й д?м ? що ?сну? к?лька фактор?в, як? спонукають людей прийняти це р?шення. «Першими почали ви?жджати люди з б?льшою ф?нансовою можлив?стю, – каже вона. – Пот?м п?шла хвиля тих людей, як? ще вагалися ? вони м?сяць сид?ли у п?двалах, жили п?д обстр?лами, вибухами, а пот?м лише через м?сяць могли вибратися у безпечне Дн?про. ? в Кар?тас? ми ма?мо шелтер, де прийма?мо б?женц?в в?д одного до п’яти дн?в, ? вони нам розпов?дають про свою евакуац?ю. ? для нас дуже важливо не просто прихистити ?х, надати базову допомогу, дати можлив?сть викупатися, а нав?ть духовно в?д?гр?тися».

За словами М?ли Леоново?, ще одна хвиля переселенц?в – це переважно люди старшого в?ку (за с?мдесят). «Це люди, – поясню? вона, – як? н?коли не подорожували, вони мають невеликий дох?д, все ?хн? життя оберталося навколо ?хнього будинку. Вони зовс?м не хот?ли н?куди ви?жджати, ? ?х просто вивозили волонтерськ? орган?зац??. ? ц? люди не мали ?ншого виходу, як покинути все ? при?хати сюди в Дн?про, але не знали як соц?ал?зуватися. ? вони в?дчувають себе безпорадними ? розгубленими. ? дякувати Богу, що ма?мо в Укра?н? так? прихистки, що не кидають людей на вулиц?».

Дн?про також не зовс?м безпечне м?сто: сирени протипов?тряно? тривоги звучать чи не щодня, рос?йськ? ракети пер?одично потрапляють як по промислових п?дпри?мствах, так ? по цив?льних буд?влях. «У перш? дн? в?йни дуже багато людей ви?хало з Дн?пра на зах?д кра?ни чи за кордон, мен? було важко вир?шити, чи ви?хати чи залишитися», – д?литься комун?кац?йна менеджерка «Кар?тасу Донецьк». З одного боку, вона хвилювалася за безпеку свого п’ятир?чного сина. Вони чули звук ракетних удар?в. «Це н?коли н? з чим не можна пор?вняти, ? це н?коли не забува?ться», – дода? вона. Але коли М?ла побачила, ск?льки людей при?жджа? до Дн?пра, яким потр?бна п?дтримка, вона вир?шила залишитися. Благод?йний фонд «Кар?тас Донецька» – це теж фонд переселенець, ? ще в першу хвилю вторгнення евакуювався до Дн?пра. У ?хн?й команд? багато людей, як? втекли з Донбасу ще в 2014 роц?, ? тому дуже чутлив? до потреб переселенц?в. До Дн?пра також довелося евакуювати оф?си Кар?тасу з ?нших м?ст, таких як С?в?родонецьк та Руб?жне Лугансько? област?.

За ц? майже п?вроку допомогу в «Кар?тас? Донецьк» отримали понад 60 тисяч людей. Кр?м базово? допомоги, члени орган?зац?? намагаються створити середовище, в якому кожен може в?дчути пошану до сво?? г?дност?. «Коли ми т?льки почали надавати гуман?тарну допомогу, – пригаду? М?ла Леонова, – в нас були величезн? черги, це могло бути 500-700 ос?б, вони приходили о четверт?й ранку, щоб мати можлив?сть отримати допомогу, бо з огляду на людськ? ? гуман?тарн? ресурси ми мали обмеження, ск?льки допомоги можемо надавати на день. ? тому з перших дн?в, щоб уникнути конфл?кт?в, ми одразу почали запрошувати кризових спец?ал?ст?в, щоб вони допомогли вир?шувати конфл?кти в черз? та знизити напруження, щоб кожен почувався не “переселенцем”, а просто людиною, яка прийшла просити допомоги ? яка ?? отриму?. Для нас це дуже важливо: не просто нагодувати ? дати щось, а в?дродити в людини над?ю ? в?ру».

Наша сп?врозмовниця п?дкреслила, що ран?ше вона не часто чула слово “г?дн?сть”, а тепер люди вживають його часто, бо часто переживають ситуац??, коли ?х позбавляють г?дност?, ? в?дразу в?дчувають, коли ?м допомагають ?? повернути. Багато проект?в «Кар?тасу Донецьк» спрямован? саме на це. В одн?й ?з програм зад?ян? психологи, ан?матори та соц?альн? педагоги, як? допомагають б?женцям – д?тям ? дорослим – ?нтегруватися на новому м?сц?. М?ла Леонова наголошу? на важливост? допомоги людям, як? були травмован? цими под?ями ? як? ризикують впасти в так званий “синдром жертви”. Такий стан, за ?? словами, не да? людин? рухатися вперед ? побачити, що навколо ? життя ? що можна адаптуватися та щось робити. «? завдання нашо? команди, – наголошу? вона, – поляга? в тому, аби в?д?гр?ти, допомогти ?м справитися з цими травмами ? повернути ?м впевнен?сть у власних силах».

Що означа? бути позбавленими дому та власно? г?дност? добре зна? Оксана Акчебаш, родом з м?ста Руб?жне Лугансько? област?, де вона працювала в м?сцевому Кар?тас? та допомагала людям, як? залишилися в буферних зонах з 2014 року. П?сля широкомасштабного вторгнення вона теж втекла з? свого м?ста, яке в травн? окупували рос?йськ? в?йська. Тепер вона мешка? в Дн?пр? ? координу? проект «Людська г?дн?сть» в «Кар?тас Донецьк». «Я до к?нця не в?рила, що так станеться, що ми також станемо вимушеними переселенцями», – каже вона. До 24 лютого небезпечн? ситуац?? не були новизною для Оксани: щоб ?хати в буферн? зони, доводилося одягати бронежилет ? каску, бувало, що потрапляли п?д обстр?ли. ? коли вноч? з 22 на 23 лютого вони почули, як п?д ?хн?м будинком ?дуть танки, ?й все одно не хот?лося в?рити, що в?йна набере таких масштаб?в, тому спочатку вир?шили залишитися. У середин? березня вже не було газу, св?тла, води. Вони спали в одяз?. Ви?хати Оксану спонукав ?? молодший син: у якийсь момент, почувши постр?ли, в?н став бл?дим, як ст?на ? не переставав плакати. Тод? вони взяли к?лька речей ? залишили д?м. Дороги до м?ста були зам?нован?, тому Оксана ?з сином ? татом п?шли п?шки стежкою, а чолов?ков? довелося ?хати через цвинтар. «Нав?ть не пам’ятаю, як це все сталося, але, дякувати Богов?, ми зв?дти вибралися», – д?литься вона.

Оксана дуже суму? за домом. Коли до Кар?тасу приходять ?? земляки, то для не? вони немов р?дн?. «Спод?ва?мося, що все скоро зак?нчиться, що настане мир ? ми повернемося додому, щоб в?дбудовувати наш? м?ста», – дода? вона на завершення.